Завантажити

дружина учтує з князем і княгинею, і тільки його товариші, які повернулися пізньої ночі з таємної виправи, сплять десь там, не відаючи, яке лихо спіткало його і що жде їх самих. Вийшло так, що Торд-молодший сам накликав погибель не тільки на самого себе, а й на всю дружину Торда-старшого. Новгородці ввірвалися слідом за ним на Поромонпн двір, їх стало мовби ще більше, ніж там, коли лижі, куди заманила сьогодні вранці з біса солодка жіночка Торда-молодшого, а тепер виходить, що він заманив новгородців на своє стійбище, і якби то був не такий день, то новгородцям не поздоровилося б на Поромониному дворі; але нині вийшло так, що десяток сонних, роздягнених, неозброєних людей стали жертвою нападу розізлених новгородських мужів, які вже давно гострили зуби на цих заброд, що сипали навсібіч золотом, зваблювали чужих жон, зчиняли бійки на вулицях, насміхалися з простого люду. Як усі ті, хто вчащає до чужих жон, Торд-молодший був меткий на око, він міг позмагатися в цьому, певно, з самим Еймундом; отож, ускочивши в двір Поромонин, варяг вмить збагнув, що тут йому теж непереливки: озирнувшись, він помітив, що воїнів зі справжньою зброєю за ним женеться не так уже й багато і тримаються вони трохи мовби позаду, а наперед вириваються роз'юшені здоровили з дрюччям у руках, і йому вперше стало страшно; він крикнув щось по-своєму, побіг далі, крикнув ще, видно, хтось там з його товаришів уже не спав, бо двоє чи троє варягів визирнуло з дверей їхнього великого дому, вмить поховалися, потім по одному, не зовсім ще одягнені як слід, стали вискакувати зі зброєю в руках, але стало вже запізно на будь-який опір, їх усіх разом з Тордом-молодшим було зім'ято, стоптано, знищено в одну мить. То не був чесний бій, як його розуміють справжні воїни: новгородці вривалися між варягів без мечів і списів у руках, з самими лиш важезними дубцями, молотили ними навперехрест, вимахували, мовби сокирами чи молотками (сказано ж — теслі!), вскочили до ізби, знаходили сплячих, били без розбору, як попало, дбали тільки за те, щоб жоден з варягів не вийшов живим.
Розправа чинилася скора й неголосна, та чутка про неї прокотилася, як то часто буває, майже вмить по всій Торговій стороні. Найперше ж відлупилася вона коло весільних столів. а Хтось там прибіг, хтось гукнув одне лиш слово, але те слово відразу було витлумачене в давно очікуваний спосіб, вилилося в перший вигук: “Наші варягів б'ють!” — вигук ненависті, відплати за довголітні приниження, за топтання честі вільного люду, за іноземницьку зневагу до господарів цієї зеленої тихої землі, які звикли працювати багато й тяжко, добувати звіра, рибу, тесати дерево, торгувати заробленим, а не вкраденим інаграбованим з поміччю грубої сили, коли ж треба, то вміли й протистояти будь-якій силі; але для того треба було назвати ту силу ворожою, варяги ж топталися в їхньому городі мовби на правах сили здруженої, а насправді велися гірше забудь-яких загарбників; і ось, нарешті, слово кинуто, слово впмовлене, слово впало: “Бити!”.
— Наші варягів б'ють!
І вже кинуто наїдки й напитки, зчинився лемент і метушня, вискакували з-за столів, забули про князя й княгиню, про лад і звичай, не лякалися наїжаченої списами княжої дружини, бо й що тепер дружина, що тепер князь і княгиня, коли впало велике слово “бити!”.
— Наші варягів б'ють!
І хоч ніхто й не казав, де і за що б'ють, всі бігли в напрямку Поромониного двору, збройні зготовлялись до бою, неоруж-ні на бігу щось там норовили вхопити в руку; ні посадник, ні тисяцькі, ні старости, ні десятники не могли стримати людського знавісніння; Косиятин тільки безрадно розвів руками, повернувшись до князя трохи пом'ятий і пошарпаний у колотнечі, його жона кинулася до нього з плачем, бо не звикла бачити його в такому стані, але Коснятин відіпхнув дурну бабу: йшлося не про нього, найперше слід було захистити князя й княгиню; дружина вже шикувалася довкола них, обставившись непробивними щитами, але посадникові видавалося й цього замало, змалку він перейняв од новгородців усі теслярські хитрощі, тому мав напоготові міцно збитий з дубових брусів і пакіл-ля переносний досить просторий вор, який і поставлено тепер перед князем і княгинею, щоб вони ввійшли туди і так, забезпечені від будь-якого стиску й румовища, прослідувалії спокійно до палат; але Ярослав блиснув гнівним оком на Коснятина за таку вигадку, він лякався осмішитися в цім дубовім ворі, зате Ірині сподобалася посадникова вигадка, вона першою ввійшла в вор, подала руку князеві, той, щоб не суперечити жоні, слухняно пішов за нею. Коснятин дав знак носіям, вор піднято трохи над землею, і він плив, оточений кільцем варязьких дружинників, тихо й маєстатично, достосовуючись до плавної ходи молодої княгині і розтелесованого князя, що вимушений був гамувати свою лють, до часу не виказуючи її. Чи не найдужче злостився князь на Ірину. Висіла тепер у нього на шиї, мов млиновий камінь. Якби не вона, кинув би оце все, взяв коня й поскакав за ліси до Шуйці, і ніхто б не знав, де він і що з ним, на колінах би благали

читати