Завантажити

розуміє таких ідей. Але вона проте вcе свідомий, скінчений характер. Вона належить, до тих істот, котрі беруть життя так, як воно є; не дивиться та його, як на який тяжкий обов'язок або на яке марне діло. Одним словом, вона вірить в існування щастя. Це подобається йому в неї. Впрочім, вона його нічо не обходить.
Мій погляд спинився на нім повно, довго. Чому накидувалося мені знов якесь прикре немов почуття, немов пересвідчення, що ми віддалилися ще дальше від себе?
— Ми всі хотіли би вірити в існування щастя, або, може, і віримо всі! — обізвалась я, усміхаючись. — Хто знає?
— Ну, так, вірити! Але не кождий має дар бути щасливим, а в неї є до того дар, — відповів він. — Суть різнорідні натури...
Саме в тій хвилі почав старий стінний годинник вигравати якусь мелодію. Цей годинник остався мені по бабуні, я взяла його з собою сюди до пані Марко. Одного разу — ще дома — коли Орядин прийшов був в якійсь справі Маєвського до нас, т. є. до вуйка, чув, як цей годинник грав. Запевняв мене тоді при відході, що прожив дуже милий вечір...
Тепер замовк, мов на розказ, разом з нами і, прислухаючись грі, потонув в якусь задуму.
Оця ніжна безпретензійна музика дзвеніла, мов прегарна казка з давніх, минулих часів. Вона оповідала гармонійно і мило якусь простеньку, поетичну подаю. Надала нам ніби інший взір і слух і наповнила” серця якимсь тужливим сумом...
Чи це була оця мелодія, котру він тоді чув.? Тоді, коли життя лежало ще перед ним, повне надій і блиску, а я, спрятавшися в незамітний кут кімнати, слідила за ним мовчки, неустанно гарячими, ожидаючими очима, слідила о кождий його рух!
Його очі шукали тепер мого погляду, а коли стрілися, налякалися ми обоє.
Опісля сказала я трохи нервово:
— Оця музика пригадує мені завсігди мою дорогу бабуню, а коли нагадую її, обгортає мене глибока туга за спокоєм. Що це таке може бути? — А трохи згодом і немов по хвилевій задумі додала я: — Мені такі цілком старенькі дами симпатичні. В своїй тихій простоті і побожності були такі коректні і великі, напр., так, як моя бабуня. Ви її не знали, пане Орядин, але в неї був дуже сильний дух, і вона була дуже справедлива.
— Її чоловік був військовий, — споминали ви раз, Наталочко, правда, — закинула Оксана.
— Мій дід був капітаном. Бабуня оповідала, що жила з ним так прегарно! Твій дід (оповідала мені раз, не пригадую собі вже, при якій нагоді) був ніжний і привітний супроти мене: взагалі не бував ніколи таким, як теперішні мужчини, що попросту не мають лиця, що перед ним мусять дівчата упокорюватися! О, вона не любила, як казала, модних мужчин!
— Це правда, — обізвалася задумчиво Оксана, — теперішні подружжя інші; навіть і щасливі подружжя.
— Вірність виходить з моди, — говорила завсігди бабуня журливо.
— Цього я не сказала би, — закинула молода жінка, — але тепер всі такі “всезнавці”, такі зів'ялі! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую не раз, як наша молодіж кепкує собі з старих. Оця безілюзійність наших часів змоглася вже аж до крайності і робить людськість не раз брутальною, а молодіжі вона зовсім не до лиця. Може бути, що саме тепер панує лиш дух тверезості і ума, але чи і добра? — Опісля додала з відтінком гіркості в голосі: — Те, що я кажу, дише також старосвітчиною, правда, пане Орядин?
— О, щодо того, то я згоджуюся зовсім з вами! — відповів він. — Для мене нема нічо прикрішого над недозрілу філософію!
“Що звете ви недозрілою філософією?” — хотіла я в нього спитати, однак замовчала. Саме в тій хвилині почувся був сварливий голос жіночий, лоскіт отвираних і запираних дверей, і незадовго по тім відмикнулися двері моєї кімнати, та увійшла моя комірниця.
Це була румунка, молода, маюча, бездітна жінка, що спровадилася з своїм мужем, інженером при залізниці, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сій хвилі розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З Оксаною познайомилася вже давніше в мене.
— Я подивляю ваш смак, панно Верковичівно! — говорила лихою Німеччиною галасливо, коли познайомилася з Орядином. — Пощо тримаєте таке страховище, як оця ваша Діана? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюпцю Фітіцу! (так звалася її сучка). Роздерла б цілком! Вона так налякалася, що й передо мною ховається. Мене то так розлютило! — Сказавши це, кинулася на софу і шпурнула шнурок якихсь коралів, котрих не пускала, після звичаю свого краю, майже ніколи з рук, на стіл вперед себе, мовби була на смерть утомлена.
— Страх!
Я почала її жалувати, так само Оксана і Орядин. Орядин придивлявся їй з великою цікавістю, румунка не слухала нас.
Вона була і чим іншим утомлена, не лиш тим. Це дурниця, з цього не робить собі вона нічого, і воно хіба лише пригадало їй все проче, що її тут нищить! Я, Наталія, знала це вже. Мені говорила вона о тім справді вже сотню разів, говорила при кождій стрічі.
Нехай собі лиш хто-небудь уявить, як їй тут

читати