Завантажити

смерть.
Всі ми сміялися.
— Ви справдішня жінка, наскрізь “жінка”! — замітив з тонкою іронією Орядин.
— Це правда! — відповіла румунка. — Така. правда, як, напр., те, що гину з нудьги, що тужу за своєю батьківщиною, за своїм товариством, і знайомими!
— Шукайте розривки, робіть знайомства! — радив Орядин.
— О, знайомства! — закликала вона насмішливо. — Тутешні жінки не мають ніколи часу, і не побачиш їх ніколи, і не діждешся їх ніколи!
— Це правда, — вмішалася Оксана. — Наші жінки працюють дуже тяжко.
— Ах, вони кухарки!
— На жаль, і то правда! — відповіла Оксана.
— Але вони самі тому винні.
— Ті, що не хотять вірити в поступ, у то, що їх положення може поліпшитися, ті винні!
— Я не знаю, як ви то розумієте, пані Оксано, — закинула живо румунка, котра не зрозуміла ясно слів молодої жінки, — але я вам кажу, що я думало. Ваші жінки — то як фіалки, але на фіалки не дивиться жоден мужчина. Про красу і запах їх говориться лиш, але ніякий мужчина не любить їх справді.
Орядин усміхнувся двозначним усміхом.
— Не смійтеся, мій пане! — кликнула майже люто. — Чи те, що я говорю, може, не правда? Може, оженитеся ви з фіалкою?
Він спаленів, перестав усміхатися і спитав:
— Звідки я це можу знати?
— О, це знаєте ви вже тепер дуже добре! — відповіла вона.
— А звідки знаєте ви це? — спитав знов.
— Такі речі знаємо ми дуже добре! Ми знаємо, напр., дуже добре, що мужчини приписують нам, жінкам, прикмети, яких ми зовсім не маємо в тій самій мірі, що й вони. Приписують їх нам тому, щоб, оженившися з нами, мали за час вигоду. Чого ж запевняють неустанно, що покора, скромність, податливість, лагідність, м'якість, .боязнь — жінці до лиця, коли переконують нас трохи не щогодини, що їм подобається якраз противне, а то — дух, дотеп, кокетерія, живість, гордість і т.д.
Орядин не відзивався, хоч не зводив з неї очей.
— Так, так, дивіться лиш на мене (і усміхнулася), пане Орядин, ми це знаємо дуже добре, і лиш панна Верковичівна, мабуть, цього не знає. Але коли прийде до мене, то я її навчу жити життям жіночим, привчу жити любов'ю. З своїх книжок не навчиться того ніколи; з книжками вона й не зайде далеко. Мужчини бояться учених жінок, бо думають, що вони не давали б їм ні їсти, ні пити; а глупі фіалки взяли собі то до серця і думають, що здобудуть собі дійсно щастя, коли стануть кухарками; та й варять, бідні, та й печуть самі так, що поварили вже всю свою красу і ум, свої найкращі літа і будучність своїх доньок...
Вона урвала, розсміявшись якимсь пустим, зловіщим сміхом, і встала.
— Іду далі, — сказала, — треба ще піти в місто та купити дечого, а відтак хочу ще нині піти до театру, бо далі-далі перестануть грати.
Орядин піднісся живо.
— Маєте вже білет?
— Білет? Ні, ми маємо ложу.
— Шкода, я хотів вам чим-небудь прислужитися. І Орядин ніби посумнів.
Вона усміхнулася і вдарила його .свавільно коралями по плечах.
— З вас великий фарисей! — сказала. — Впрочім, коли хочете мені прислужитися, то ходіть зо мною до міста і поможіть нести коронки129, бонбони130 і вахляр131. Взагалі дозволяю вам, коли будете чемно поводитися, відвідувати мене; розуміється, — додала іронічно, побачивши на моїм лиці здивування, — що аж тоді, коли мій муж поверне. Приведіть і кількох дотепних товаришів з собою, мій муж грає дуже радо в шахи, а й я не нудилась би так.
Він склонився перед нею глибоко і заявив з сіяючими очима, що буде старатися вчинити її волю і що і він грає дуже радо в шахи.
Так? То, може, він навчить її цієї гри, бо в її мужа нема терпеливості і він любить лиш з готовими грачами грати...
Він склонився удруге, а вона, звинувшися, мов та гладенька гадина, та зібравши одною рукою елегантськи довженний шлейф, подала другу руку Оксані на прощання, а мені надставила з несказанно граціозним рухом голови уста до поцілунку.
Я чогось змішалася, спаленіла, а відтак, приступивши до неї, поцілувала її.
Відтак пішла.
Попрощавшися з нами з поспіхом, пішов і він, заявивши, що має в місті також якусь справу до полагодження.
 
Я стояла ще на тім самім місці, на котрім цілувалася з румункою, і холодила долонями лице, що палало в мене мов від огню. Оксана квапилася докінчити якусь квітку і, зігнувшися над гафтом майже вдвоє, не бачила гіркого усміху, що грав біля моїх уст...
— І що ж, Наталонько? — питала спокійним голосом, не відводячи очей від роботи.
— Нічого.
— Вона не дурна.
— Ні, але й не розумна!
— Ну, так.
— Але зате яка ж гарна і принадна.
— Так, але й другі є гарні і принадні, а вона яка ж неінтелігентна!
Я мовчала.
— Хоч те, що говорила про фіалки, правда.
— Правда, Оксано, але й вона не ступає тою дорогою, що веде до щастя.
Молода жінка підвела очі і поглянула спокійно на мене.

читати