Завантажити

діється. Тут мусить вона сама ходити за глупими орудками для кухні і дому, а там у них ходив її муж. (Там все ходять по такі орудки мужчини). То псує їй за кождий раз гумор на цілу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила, купила зле. Нині лучилось їй знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут і пудру не можна дістати доброго!
Ми розсміялися, а вона, ніби все ще гнівна, говорила дальше.
Дійсно тут чується вона дуже нещасливою і плаче вже відтепер, що буде мусила, може, ще з півроку тут мучитися. Вона властиво не знає, що собі її муж думає! Ох, що за глупота бути інженером!
Орядин замітив, що її муж пробуває, певно, дуже часто в дорозі.
— Розуміється, що в дорозі. Вдома він майже гість. Кажу вам, я гину з нудьги!
— Чим займаєтеся звичайно? — спитав її.
— Чим? — спитала зчудована і видивилася на його своїми гарними, блискучими чорними очима. — Чим же маю займатися? — А по короткій задумі, під час котрої гризла свої червоні викочені уста, відповіла: — Часом гафтую, деколи печу сама тістечка (тепер не варю дома, бо до тих слуг нестає мені сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохід, переглядаю журнали, бавлюся з Фітіцею, курю... що ж маю робити?
— Дійсно, що ж маєте робити! — сказав Орядин.. — Так самій жити!
— Не правда? — звернулася вона до його живо, мовби почула з його слів відгомін свого душевного голосу. — Нема до кого й слова промовити. Дома, в Яссах, та хоч і остаюся сама, та вже маю своїх знайомих, маю хоч з ким піти до театру, а тут! — Вона усміхнулася глумливо. — Тут наробили би мої знайомі жінки такого крику, коли б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякався би! Чисто міщанські догляди! Як же мені тут жити?!
— На вашім місці я не робив би собі нічого з того! — сказав Орядин. — Жив би собі після вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?
— Я собі навіть так думаю, — відповіла вона згорда. — Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки іншої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нікого, коли чоловік з жінкою розводиться, а тут...
Послідні слова сказала з лютістю, неначеб хотіла розвестися з своїм чоловіком, а люди “дивуються”, і те здержує її від розводу.
— Так, так, — звернулася до мене і до Оксани. — Ви іншого життя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до одної з моїх кількох знайомих, то мені аж волос на голові дибом стає. Жінки і варять самі, і прятають в хаті, і шиють, і бавлять діти, і вчаться — все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втікають, якби на них налетів самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то — вай ді міні ші ді міні!126 І, похитуючи жаліємо головою, розсміялася; — Ні, я дякую за таке життя!
Нараз звернулася до Орядина.
— Чого дивитеся так на мене! — І при тих словах вдивилася на його сама ожидаючим поглядом.
— Чи я дивився?
— Розуміється! — Вона говорила в симпатичнім, а заразом роздразнюючім тоні. — Лучче скрутіть мені сигаретку і оповіджте що-небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? — спитала його, хоч добре знала, що він українець.
— Ні.
— Ну, я думала, що ви румун, бо ви такі смагляві.
Він усміхнувся і сказав, що українець.
Ах так! Москалів вона знає, але українців ні, хоч знає, що вони мають прекрасні пісні. До них до Молдави заходять українці з Буковини на роботу, а вона, прибуваючи не раз вліті на селі, мала нагоду чути, як співають, звичайно гуртом, при роботі. Від одної молодиці, що вміла дуже добре по-румунськи, навчилася щось трохи пісень. Вона зараз, заспіває деякі, нехай вій послуха; і не надумуючись, довго, почала півголосом:
Задзвеніло, загуділо на панській долині,
Пішов голос попід колос по всій Буковині…
А відтак перервала і сказала:
— Ні, цієї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене розсмішує. — І схиливши кокетливо голову вбік, почала:
Ти до мене не ходи, нехороший враже,
Я за тебе не піду, бо мати не каже.
Ти до мене не ходи, не псуй собі ночі.
Я за тебе не піду, бо ми ся не хоче.
Ти де мене не ходи, не псуй собі грошей
Я за тебе не піду, бо ти нехороший.
Ти до мене не ходи, я тобі не рівна,
Ти простого хлопа син, а я деканівна!
Так співала вона, перериваючи пісеньку веселим сміхом, а опісля забалакала знов про щось інше, а балакаючи задавала питання, на котрі не ждала відповіді. При тім гралася своїми коралями, мов дитина, а курила тютюн, як турок.
Я занялася самоваром. Вона була так напудрована, а уста були в неї такі незвичайно червоні, що й встидалася за неї.
— Чому варите заєдно самі чай? — спитала в мене нараз. — Чому не заставляєте до того своєї старої Домки? Гу, який це страхопуд! — додала, ніби жахаючись. — Дивиться на мене так дивно, що мені насувається іноді думка, що вибила би мене, коли б мала яке право до мене!
— Я люблю те

читати