Завантажити

покликується на бог знає які права, хоч не мав їх ніколи! Але простіть мені! І я — чоловік, і я маю нерви, і на мене находять хвилини, в котрих почуваю щось інше, як спокійне людяне бажання посвячувати свою працю і життя лиш для ближніх. Саме тепер, коли стратив свою дорогу матір, і душа моя прорита болем та чується страшенно самотньою, хотів я взяти з собою таке пересвідчення, котре містило би для мене успокоєння і було завдатком на нагороду за всі прочі страти в моїм житті, і на те, що належиться кождому чоловікові, на щастя. Однак я помилився. Простіть, що я вас зворушую, — говорив глухо далі, і з його голосу було чутно, що силується з усіх сил запанувати над внутрішнім зворушенням. — Але ви, Наталко, не знаєте, як то є, коли гордий чоловік чується відкиненим, чується злишнім там, де бажає цілою душею статися всім, покладає всю надію свою на одно судно, а бачить, що воно для його тоне. Та досить уже того. Я й так дався пірвати своїм чуттям аж надто далеко без огляду на те, що на подібні слова оця жалісна хвилина і невідповідна. Але бідна моя мати, котра обіцяла мені чувати120 над моїм щастям, померла, а я надто чоловік, щоби міг поєднатися з тим, що з всіх надій моїх остануться мені хіба самі мрії!
І не ожидаючи від мене якої-небудь відповіді, ба навіть не бажаючи почути її від мене, так, неначеб знав вперед, що те, що перейде через мої уста, завдасть йому лиш несказанного горя, — пішов.
Опісля осталася я сама, сама! Оголомшена, зболіла, майже отупіла, не думала я нічого ясного і повторяла в думці лиш раз по раз: “Що зі мною? Що з ним? Що з всіма, всіма тими, що мають серце в грудях?”
 
* * *
(Знов пізніше).
Аж тепер, т. є. по якімсь часі, пересвідчуюся, що все те страшне — не було сном, а дійсністю. Що її справді нема, і я справді осталась сама, мов та билина в полі. Страшно мені хвилинами і пусто, особливо тоді, коли сиджу в себе над якою роботою, в хаті глибока тишина, а дзвони церковні гомонять з цілої сили і немов добиваються того, щоб я в них вслухувалася...
Тоді стає тота чорна хвилина перед мною живо, і я переживаю ще раз сумну подію. Тоді розшибалися теж дзвони і гомоніли понуро, немов говорили: “Вже ідем, вже ідем, вже ідем!”, а її виносили обережно з хати. Народ пхався, тиснувся, а він ішов за домовиною блідий, як смерть, без сліз в очах. Хоругви повівали сумно в вітрі, а я плакала гіркими сльозами. Та не лиш я одна. За нею плакало і багато інших бідних, опущених дітей, над котрими милосердилася вона і не відправляла ніколи без помочі з свого дому. Тепер все скінчилося...
Великі її кімнати, “переповнені спокоєм”, винаймлені вже і в них запанував цілком інший дух. Голосний пустотливий сміх жіночий або мужеський розлягається в них і свідчить аж надто ясно, що давній добрий тон заподівся десь, утік з тих кімнат, може, назавсігди, прогнаний характером запанувавшої тепер там веселості. Марка кімната, зачинена його власною рукою, ожидає його повороту дрімливо, а всі буйні цвіти, плекані лише її рукою, украшуючі колись його кімнату, схоронилися в своїй осиротілості в моїй тихій кімнаті.
І так живу я сама, відокремлена від своїх комірників більше якимсь духом, як стінами або муром, стережена великою собакою Діаною, а обслугована одною з бідних пані Марко, що замешкала на подвір'ї в офіцинах121. Думаю так жити, доки — доки? Питання це трохи смішне, бо сама не знаю доки. Майно моє, заслужене мною у доброї дами і цілком нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, і має мені лиш тоді з того посилати, коли б я або заслабла, або не могла без того обійтися. Одна з знайомих дала мені кілька учениць, з котрих хочу жити, а крім того, буду старатися заробляти на хліб пером і голкою. Але до голки поки що не думаю ще братися.
Окрім Оксани, молодої малярки і ще кількох старих гідних знайомих пані Марко, не відвідує мене ніхто.
Від моїх свояків, а то від тітки, одержала я недовго по від'їзді Марка лист, в котрім писала, що могла би мені на два-три місяці прислати Катю.
“Це молоде, прегарне дівча, — писала тітка, — вносить з собою всюди життя і повинно тобі бути дуже пожадане в твоїм, як я собі уявляю, тепер не без причини дуже сумнім настрої. Я би не пускала її від себе, але для таких молодих дівчат добре пробувати від часу до часу і з поважними натурами, і добре розглянутися потрохи в світі. Неустанне пересиджування дома викликує меланхолію, чинить дикою, а мужчини того не люблять; тому треба мати бачність на все. У Лорденів вона не може пробувати, бо Лорден страх (не думай, Наталонько, що він скупий, борони боже!) заздрісний і не зносить, коли Леночка пестить кого іншого, окрім його або своїх двох донечок. (Маленький хробачок від першої жінки вже умер; йому й так не було до життя, бо то було таке делікатне, що над ним хіба сиди і хухай!) Тобі, дорога Наталонько, повірила б я охотно Катю, бо ти бувала завсігди поважною і умною, і навчилася певно ще не одної красної речі у такої жінки, як мала нею бути небіжка Марко.

читати