Завантажити

Чи траплялося вам замислюватись над тим, як і звідки з’являються герої наших книг? Адже далеко не завжди вони підглянуті в реальному житті. То звідки ж вони беруться? Іноді – і ми це помічаємо – наші герої настільки живі, а часом і занадто самостійні, що важко повірити, начебто ми їх просто вигадали.
Мені довелося над цим замислитися, і замислитися дуже серйозно. Я написала книгу. Вона видалася мені невдалою, може, надто похмурою. Та кілька яскравих героїв у ній таки було. Особливо один. Він чомусь не давав мені спокою: з’явився зненацька, побіг назустріч ворогу, підхопивши пошарпаний в боях прапор, і впав... Я дуже чітко бачила це обличчя: сірі очі, в яких відбивалися хмаринки, повільно згасаючу посмішку. Над лівим куточком рота невеликий довгастий шрамик, і саме там, ліворуч, не вистачає одного зуба. Бій ще не скінчено, навколо місять весняну сльоту чоботи, чутні лементи, брязкіт зброї, шипіння вогненних зарядів, але високо в синім небі, розпроставши крила, ширяє сокіл, і чоловік, який лежить на землі, чомусь посміхається, стежачи гаснучими очима за його польотом...
Усього, що мені вдалося побачити, я так і не записала – тільки частину, але й цього мені здалося досить. Що сталося далі з тим героєм? Напевно, він помер. Я бачила його кров, і жодного разу більше не згадала про нього, навіть не дала йому імені. Він так і залишився у моєму спогаді яскравим і смутним малюнком, вмираючий, але неймовірно живий. Щоправда, я майже не згадувала про нього, коли написала слово "кінець".
І от тоді все й почалося. Тиша зимового вечора вибухнула гуркотом феєрверка – місто тренувалося перед зустріччю Нового року. Побачивши за вікном різнобарвні іскри, я всунула ноги у капці та вийшла на балкон. Змерзла, та догледіла до останнього вибуху, а коли зрозуміла, що продовження не буде, – повернулася до кімнати.
Слабке світло лампи на письмовому столі ледве розганяло морок, і в цій напівтемряві посеред кімнати стояв чоловік...
Добре, що я встигла зачинити балконні двері, тому не впала, а лише втиснулася в скло. "Це галюцинація", – одразу сказала я собі, і навіть кліпнула кілька разів, але людина не зникла. А я... я чомусь не закричала.
Обличчя незнайомця, що невідомо як опинився в моїй квартирі, було здивовано-розгубленим. Схоже, він не збирався ані бігти, ані нападати, й розглядав мене, мабуть, із цікавістю не меншою, аніж я його.
– Ти хто? – спитала я, тільки-но змогла хоч щось вимовити. Майже одночасно зі мною він теж поставив запитання:
– Де я?
І знову тиша. Я роздивлялася свого нічного візитера, втім не приділивши належної уваги одягу, хоча це багато що пояснило б. Чоловік почав оглядатися, і, зважаючи на все, моя кімната здалася йому досить цікавою, щоб приділити всю увагу обстановці, забувши про мене. Я ж так сторопіла, що лишалася нерухомою. Думка подзвонити до міліції або хоча б родичам промайнула і зникла.
– Де я? – повторив він своє запитання, і цього разу я спромоглася відповісти:
– У моїй квартирі, взагалі-то, – реакції нуль. – Як ви тут опинилися?
Він знизав плечима, знову обвів мою кімнату здивованим поглядом, і тільки тоді проказав:
– Не знаю.
Напевно, я надто довірлива, але я йому повірила. Адже теж не знала, навіть не уявляла собі, як він міг потрапити до мене додому.
– А де ви були до того, як опинилися тут?
Зараз незнайомець мав такий розгублений вигляд, що я вже майже не боялася. І... щось у ньому здавалося дуже знайомим, хоча я була певна, що бачу цю людину вперше. Можливо, я таки помиляюсь? Треба б дістатися до вимикача, та для цього доведеться пройти повз незнайомця, а... на це я поки не наважувалася.
– Здається, на полі.
– На якому полі?
– На звичайнісінькому, – в голосі пролунали буркотливі нотки, і я насупилася.
– А точніше можна?
Я так і не дізналася, що він збирався мені відповісти, бо цієї миті знову загуркотів феєрверк. Незнайомець здригнувся і, налякавши мене цим до півсмерті, рвонув до вікна, відсунув штору...
В житті не бачила такого здивованого обличчя, яке було зараз у некликаного гостя. Він прилинув до скла: рот відкритий, і навіть волосся на голові начебто встало сторчма. Але ж вид з мого вікна доволі звичайний – подвір’я внизу і будинок навпроти – громіздка шістнадцятиповерхівка. Було темно, вікна світилися яскравими прямокутниками, у просвіті, на тлі сірого неба, розквітали вогні феєрверка.
Відліпившись від скла, незнайомець намацав ручку балконних дверей, не одразу, але повернув її та вийшов на балкон. Я залишилася на порозі й спостерігала за ним. Часом мені здавалося, що він от-от перескочить поруччя і... і, напевно, зникне, не долетівши до землі.
Нарешті він озирнувся. Вираз обличчя я, мабуть, витлумачила б у такий спосіб: "Мені здається, чи я справді потрапив у самісіньке пекло?"
– Що це за місце?
Ну, і як відповісти на подібне запитання? Я промовчала. Незнайомець іще раз глянув на громаддя будинку навпроти й повернувся до кімнати, пройшовши повз мене. Відхитнувшись до стіни,

читати