Завантажити

– Тобі, мабуть, краще знати, – кажу і винувато розводжу руками. – Про тебе я більше нічого не написала.
Сидить. Міркує. Супиться. Нишком мацає пульс, кривить губи.
Ризикую озвучити своє припущення:
– Напевно, замість того, щоб загинути, ти потрапив сюди.
– Багато ще написала?
– Багатенько.
Піднімає руки до скронь, дивиться на монітор з рівними рядками тексту, на завішене вікно, на кицю, яка мружиться зеленими щілинками очей...
– Поверни мене.
Схоже, він і сам розуміє, що я не можу виконати це прохання. Розуміє, і по моєму обличчю наперед вгадує відповідь:
– Я не знаю як. Я абсолютно не уявляю, яким чином ти сюди потрапив, і так само не уявляю, як відправити тебе туди, звідки ти узявся. Ну... може вдасться щось вигадати? Ранок мудріший від вечора, як кажуть...
Втомлена посмішка у відповідь. Мерзлякувато поводить плечима.
– Холодно?
– Щось ніяк не зігріюся.
– То все-таки чаю?

Мені вдалося напоїти його чаєм. Зазвичай запашний, правильно заварений чай добре заспокоює. Він у мене смачний, не в пакетиках, і напевно тому на мого гостя подіяв так, як я й очікувала. Гріючи об чашку руки й потягуючи гарячу рідину повільними ковтками, гість часто і з якоюсь ворожістю оглядався на не щільно завішене вікно, в якому, крім відбиття кухонної стінки й лампочки в широкому абажурі, бачив кілька світлих вікон сусіднього будинку, та ще вдалині, на шосе, миготіли крізь дерева автомобільні фари.
– Я ніколи не був у місті, хоча багато про нього чув. А ще ми воювали з містами... але це ти й сама знаєш, чи не так?
– Ваші міста були такими, – киваю на вікно, – дуже-дуже давно. Якщо хочеш, я покажу тобі місто.

Знайомство з містом довелося ненадовго відкласти. По-перше, була глибока ніч, а я не бажала починати екскурсію з екстриму, на який цілком могла обернутися прогулянка у цей час, а по-друге... я почала "клювати носом" просто на кухні. Тому запитала свого гостя:
– Спати не хочеш?
Він похитав головою, погладив пальцями обідок чашки.
– Сама живеш?
– Так.
– Тоді, напевно, мені не варто в тебе залишатися.
– Не кажи дурниць, – поспішно заперечила я. – У нас форс-мажорні обставини, отже, нічого такого, не турбуйся.
Не знаю, чи зрозумів він, що я маю на увазі... схоже, що так. І непевно посміхнувся, коли Машка, яка до того спостерігала за нами з підвіконня, раптом стрибнула йому на коліна.
– От кішка зі мною повністю згодна! – я теж посміхнулася, дивлячись, як моя Маха влаштовується на колінах зовсім стороннього, незнайомого їй чоловіка.
Зазвичай вона цурається гостей. Поведінку кішки я зволіла вважати достатньою підставою для довіри своєму нічному гостеві, але... лягати спати все ж не схотіла, адже невідомо ще, чи не зникне мій гість, тільки-но я засну. Тому поставила чайник, насипала в чашку розчинної кави, і ми ще довго сиділи на кухні. Мені так кортіло розпитати його багато про що, але, схоже, він усе ще не отямився від такої різкої зміни місця знаходження. Іноді, ледве морщачись, притискав руку до грудей, а я все намагалася згадати, звідки в моєму видінні була кров, як і куди поранили цю людину. Саме тоді, женучи сонливість міцною кавою, я вперше запитала себе: там, у світі, звідки з’явився мій гість, усе трапилося саме так, бо я про це написала, або я просто якимсь чином змалювала те, що відбулося, відбувається, відбуватиметься в майбутньому? Другий варіант влаштував би моє сумління якнайкраще, та чіткої відповіді у мене не знайшлося, і я зволіла на деякий час викинути незручне питання з голови.

Рано-вранці, коли небо ще навіть не почало світлішати, відварила макарони, підсмажила яєчню та, нагодувавши свого гостя цим нехитрим сніданком, почала збиратися. Проблему з одягом для прибульця вирішила швидко й цілком вдало: у стінній шафі в мене дотепер висіла стара куртка брата, а також стояли на полиці його заношені зимові черевики.
Раніше, коли в мене був собака, брат ходив гуляти з ним вечорами, і часто перевдягався у старі речі. Собаки немає вже більше року, а куртку й чоботи брат не забрав – йому вони були ні до чого. Зате мені тепер стали у пригоді, а як братик у мене рослий і доволі вгодований, то й речі його прийшлися майже до мірки моєму гостеві. Хоча в цьому одязі він мав не найкращий вигляд, але ж не ходити взимку вулицями у самій сорочці?

Отже, ми вийшли на двір. У нашому мікрорайоні було холодно та дув вітер, а на землі лежав сніг і поки не збирався танути. Я одразу подумала, що в нас нічого цікавого мій гість не побачить – прохідні двори з рештками поламаних дитячих гірок і гойдалок, сумовиті багатоповерхівки, що вранці виглядають похмуро й одноманітно... А от у центрі – там життя кипить: магазини з яскравими вітринами, казино з непрозорими вікнами і поважними охоронцями біля входів, клуби й ресторани, досить дешеві бістро та закусочні. А ще набережна: довга, гарна, нещодавно відремонтована. Влітку гуляти нею суцільне задоволення, та й восени теж. Узимку, щоправда, там надто вітряно, і

читати