Завантажити

тому я, швидше за все, не поведу туди сьогодні мого гостя – він, здається, так і не відігрівся після нічної прогулянки. Дивно – я гадала, тамтешні звиклі до холодів. Можливо, тут справа в іншому, і змерз він не вночі на вулиці, бігаючи в самій сорочці нашим мікрорайоном, а тієї миті, коли зазирнув за межу, звідки зазвичай не повертаються? Хто знає, може, там надто холодно, особливо для живої людини.
Він ішов поруч, похмуро дивлячись на всі боки, і відмовлявся накинути каптур – чоловічої шапки в мене не знайшлося. Я відчувала, що мій гість заздалегідь сприймає місто ворожо, і це трохи ображало. Але я спробую це виправити, бо моє місто ще не схоже на ті страхітливі мегаполіси, змальовані мною у книзі. Не зовсім схоже...
Я зупинила маршрутку і, забираючись усередину, подумала раптом, що мій гість може й не зайти слідом. Уже в салоні стривожено озирнулася, та тривога виявилася марною – він увійшов за мною і навіть здогадався зачинити за собою дверцята. "Який розумник", – гордо подумала я і роззирнулася на всі боки.
Вільних місць було багато, але я вмостилася на одиночне, а йому веліла сідати поперед себе. Так ми обоє розташувалися біля вікон, і мій гість міг бачити все, що проїжджатимемо, а я – коментувати та пояснювати, що, де і як. Швиденько відрахувала кілька гривень і простягла жінці, яка сиділа ближче до водія:
– Передайте, будь ласка, два.
Мій супутник простежив за цими діями, щось відзначив про себе. Я побачила, як він неспокійно постукав пальцями по коліну, немов обмірковуючи щось неприємне, потім обережно роздивився людей у салоні й повернувся до вікна.
Спочатку я думала, що дорогою щось розповідатиму, показуватиму, але... я мовчала. Кутаючись у стару курточку мого брата, гість пильно дивився у вікно, іноді нахилявся, щоб розгледіти верхівки будинків, озирався, проводжаючи поглядом деяких перехожих.
Напевно, добре, що він потрапив до нас не влітку, бо навряд чи вільна від умовностей мода спекотної пори року залишила б мого гостя байдужим. Узимку ж в нас усі ходять одягнені більш-менш однаково – чорні штани й чорна куртка, іноді в жінок замість куртки шуба або дублянка, та все одно зазвичай нічого такого, що б шокувало. Хоча... ще вдома на мої джинси прибулець дивився з погано прихованим несхваленням, однак, гадаю, коротка спідничка викликала б у нього відвертий осуд.
Як дивно... Жива людина, зі своїми думками й відчуттями, зі своєю, зрештою, душею! А я навіть не дала йому імені...
– Як тебе звати? – запитую.
Повертається, дивиться сторожко, підозріло:
– А не знаєш?
– Ні.
Хмикнув, відвернувся.
– Ні, ну... повинна ж я тебе хоч якось називати!
– Називай, як забажаєш.
– І будь ласка, – ображаюся. – От кликатиму тебе Петею!..
Байдуже знизує плечима. Гаразд, все одно "Петя" йому не личить. Нічого, подивимося ще, хто тут кого вигадав! Я буду не я, якщо до імені власного героя не докопаюся. Як? Не знаю, може, саме прийде, а може, таки розповість... Поки він не говіркий, але воно й зрозуміло. Що буде далі – поживемо, побачимо.

Ми вийшли в центрі й довго ходили широкими вулицями, там, де фасади стародавніх будівель обштукатурені й недавно пофарбовані, де яскравіють вивісками й вогнями вітрини, де на деревах напередодні новорічних свят розвісили миготливі гірлянди, які світяться цілодобово, де у вихідні багато людей, і людей найрізноманітніших.
Я була розчарована. Мої очікування не справдилися. Замість того, щоб із цікавістю роздивлятися навколо і щохвилини розпитувати мене про місто, про людей, про будинки, про наше сучасне життя, мій супутник лише дивився навколо без помітного інтересу і мовчав.
Нарешті я зважилася спитати:
– Невже тобі нецікаво?
Знову знизує плечима:
– І що ж мені має бути цікаво?
– Ну, як же...
Я озирнулася в пошуках вдалого приклада. Ми стояли посеред Європейської площі, просто перед нами на моніторі показували кліп якоїсь дівчачої поп-групи, навколо монітора – порожні баклажки і бляшанки з-під пива, праворуч – купка молоді: намагаються спілкуватися, перекрикуючи дівчат з монітора, раз по раз вставляючи в мову нецензурні слівця, вочевидь, використовувані як зв’язок між фразами. Далі – згорблена бабуся у старезному брудному пальті тягне кошик, який голосно дзеленчить, у напрямку двох скляних пляшок на бордюрі; ще далі – прозорі стіни-вітрини торговельного центру з по-модному безлицими, а іноді й безголовими манекенами в незграбному одязі. На вході – молодий чоловік у костюмі, з проводом біля вуха – просто викапаний спецагент, а зовсім не звичайний охоронець, який намагається стежити за порядком. Ще далі – вхід у кафе, юрба людей біля зупинки маршрутки, обклеєна афішами огорожа будівництва, кілька сміттєвих куп, ларьок, черга і знову вітрини магазинів, ларьків, трамвайні рейки...
Я повернулася по колу і знову побачила монітор, потім глянула на свого супутника – погляд сірих очей був підозріло розуміючим. Повз ішли люди: цокали високі підбори жіночих чобітків, лунали п’яні лементи й

читати