Завантажити

що не вийшло". І раптом взявся розшнуровувати комір сорочки.
Живий... Я присіла поруч, із щасливою посмішкою на вустах.
– Ти, схоже, радієш, – в голосі мого гостя пролунав докір.
"Я радію, що з тобою нічого не трапилося, принаймні, не трапилося з моєї вини. Що ти таки живий"... Він відігнув комір, і я помітила під його пальцями розпливчасту трикутну мітку саме на рівні серця. Зважаючи на все, свіжу...
Він зітхнув:
– Схоже, що там мене справді більше немає... Вважай, що я тобі подякував.
– За що?
– За те, що живий. Принаймні, тут.
– Але ж ти не подякував, – невпевнено заперечила я.
– Я ще не вирішив, чи варто.
Повільно зашнурував комір, посміхнувся смутно, але щиро.
– І що тепер робити? – розгубилася я.
Він знизав плечима:
– Напевно, знайомитися.

читати