Завантажити

я миттєво отямилася і пішла слідом.
Добре, що зазвичай я замикаю вхідні двері "на всі засуви". Він затримався, намагаючись упоратись із замками, а я, здогадавшись, що він хоче вийти назовні, встигла взутися й накинути пальто. Вже знала, що піду за ним... побіжу, якщо треба, бо до нестями цікаво, хто ж ця людина і звідки взялася.
Зі столика в коридорі за нами спостерігала яскравими, ніби два зелених світлофори, очима моя Машка. Вихопивши ключі з-під її м’яких лабетів, я за звичкою сказала суворо: "Маха, вдома", хоча кішка вочевидь нікуди не збиралася і напрочуд спокійно стежила за чужою людиною. І от двері відчинилися, незнайомець вискочив до освітленого під’їзду і помчав сходами вниз.
– Зачекайте! – крикнула я, і, замкнувши двері, побігла слідом, навіть не застебнувши пальто.
Але він виявився набагато спритнішим за мене, і коли я опинилася на вулиці, під широким дашком під’їзду, з жахом зрозуміла, що спізнилася. Мій гість утік.
Пробіжка до рогу будинку нічого не дала, і я повернулася до квартири, про всяк випадок залишивши прочиненими під’їзні двері з кодовим замком. Кішка, зустрічаючи, потерлася об мої чоботи, але я не звернула уваги на це ввічливе пещення.
– Утік, – поскаржилася я Машці, – отакої...
Адже на вулиці мінус п’ять. А в що він був одягнений? Безрукавка зверху сорочки – більше нічого не запам’яталося – які там штани, взуття... головне, що без куртки. Змерзне.
А сорочка, здається, з вишивкою. Щоправда, зараз це модно, отже, нічого неймовірного, якщо не брати до уваги його раптову появу.
– Знаєш, Махо, на мою думку, він не тутешній, – поділилася своїми міркуваннями з кішкою. І раптом новий здогад змусив мене ледь не заплакати від розпачу. – Машко, мені здається, він із книжки. З моєї книжки. Уявляєш? І тепер ходить містом і мерзне! Ох, Машко, Машко, що ж мені робити?..
Кішка переступила лапками та вляглася, перетворившись на пухнастий рудо-біло-коричневий клубочок. Вона не поділяла мого занепокоєння і, як з’ясувалося, була абсолютно права.

Я не збиралася лягати, хоча весь завтрашній день, тобто неділю, ризикувала провести в напівсонному стані. Тому дивилася телевізор і крізь його монотонне бурмотіння далеко не одразу розчула неголосний стукіт. Проте, почула кішка: вона спершу насторожено смикнула вушками, повернула голівку, потім зістрибнула з дивана і попрямувала до дверей. Я підскочила на місці, ніби вжалена, і наступної миті побігла за кішкою.
Двері відчинила ривком. Так і є: знайома фігура на порозі. Я видихнула, відчувши полегшення. Чоловік похмуро подивився на мене і знову опустив очі долу.
– Заходьте!
Розгубленим жестом струсивши сніжинки, що танули у темному волоссі, він мовчки пройшов за мною на кухню. Опустився на розкладний стілець.
– Чай будете?
Кивнув, уперто не підводячи очей, стежачи за моїми взутими у капці ногами, які човгали по підлозі. Змерз, точно змерз. А чого б іще він повертався? Або вирішив, що як з’явився в моїй квартирі, то й назад теж звідси...
Поставила чайник на плиту й сіла навпроти.
– Ну, й де ви були?
Раніше він казав про якесь поле, і я припустила, що, швидше за все, опинившись надворі, він намагатиметься вийти з міста – на щастя, тут недалеко. А потім? Може, здогадається і подивиться на небо? Ніч зоряна, і навряд чи в нас на небосхилі ті ж сузір’я, так само розташовані відповідно до пори року. Звикла орієнтуватися за нічним небом людина одразу помітить різницю.
Не зволікаючи, я виклала ці міркування нічному гостеві.
– Та вже здогадався, – відповів він, як мені здалося, трохи в’їдливо. Поморщившись, задумливо потер пальцем тоненьку смужку шраму над лівим куточком рота... Ну, точно він, той самий!
– Може, я сплю? – подивився на мене з надією, що підтверджу його припущення, та я лише безпомічно знизала плечима, і незнайомець встромив похмурий погляд у стільницю.
Чайник закипів. Мій гість майже не звернув уваги на поставлену перед ним чашку.
– Адже там наші б’ються, а я тут... – тихо сказав він. Я бачила – дійсно непокоїться, як там, без нього, чим усе скінчиться.
– Ви перемогли. І ще майже сто років міста не зважувалися нападати. Потім... Ну, й потім теж все, начебто, закінчилося добре.
Насторожений погляд сірих очей впився в моє обличчя. Я зітхнула:
– Довго пояснювати. Підемо, покажу.

Ввімкнувши комп’ютер, посадила гостя в крісло й відкрила файл з книжкою, самісінький початок. Уперши долоні в торець стільниці, він трохи прищулився й почав читати. Я помітила, як змінилося його обличчя: в другому абзаці було про нього. Прочитав, кинув запитальний погляд у мій бік, продовжив читання й відірвався від монітора лише тоді, коли закінчився вступ і почався перший розділ, відокремлений від описуваних раніше подій доброю сотнею років.
– Це все правда?
Знизую плечима у відповідь.
– Отже...
Мовчання.
Задумливо проводить п’ятірнею по потилиці, скуйовджуючи волосся.
– Отже, я... помер?
Гарне запитання. Я не знаю, що відповісти.

читати