Завантажити

голосний сміх, поруч пілікав чийсь телефон, іноді вибухали петарди... Я раптом помітила, що мій супутник мерзне.
– Зараз зайдемо кудись, погріємося...
А де погрітися? Ну, звісно, в ЦУМі. Там можна ходити майже нескінченно довго, принаймні доти, доки не втомляться ноги й не запаморочиться голова від миготіння різноманітних товарів перед очима. Саме тут я помітила, що мій гість таки дивиться на всі боки, і дивиться пильно. Коли дійшли до всілякого дріб’язку, його увага стала помітнішою, а погляд вже не здавався байдужним. Але довго так ходити ми не змогли. Чоловіки взагалі не можуть довго ходити по магазинах, в разі винятку лише відділами комп’ютерної техніки, а мій гість – тим паче випадок особливий, тому невдовзі я зрозуміла, що він уже втомився від нових вражень.
Ми знов опинилися на вулиці, в самому центрі людського натовпу, що безупинно рухався.
– То що?
– Спробуй повернути мене.
Я зітхнула.
– Ну, ходімо...

Два вільних місця у маршрутці. Я поступилася своєму супутникові кріслом біля вікна, передала за проїзд, і цього разу помітивши похмурий погляд, яким він спостерігав за моїми діями. За віконцем миготіли вогні, у салоні грала музика – цілком приємна інструменталка, потім почалася година вітчизняної естради. Спочатку мій супутник прислухався до пісні з легким подивом, потім похитав головою та відвернувся до вікна. Та я була впевнена, що крива усмішка мені не привиділася. Ні, таки у моєму спогаді він був набагато простішим, привітнішим... до того, що в мого героя виявиться не найприємніший характер, я не була готова. Чесно кажучи, я взагалі не була готова до того, що в нього є характер. Що ж, наразі мене поставлено перед фактом.
Кілька хвилин потому він обернувся до мене, обличчя було сумне і замислене.
– Знаєш, я гадаю, якщо ти забереш усі згадки про мене зі своєї книжки, я зможу повернутися додому.
– А раптом... раптом тобі не можна повертатися?
– Чому?
Я промовчала – не можу ж я сказати живій людині, що там, у своєму світі, він, швидше за все, загинув. Я не знаю цього напевно, але...
Він зрозумів без слів, похитав головою:
– Яка різниця? Буде, як буде.

Сніг білими зірками сиплеться з неба. Красиво, затишно. Поруч іде практично незнайома мені людина, хоча у мене таке відчуття, начебто знаю її дуже й дуже давно... Чужинець, прибулець з іншого світу, якому ніколи не знайти свого місця серед нас, у цьому житті, в цій реальності. Ні, я повинна, я просто зобов’язана зробити все, щоб він повернувся додому. Що з ним трапиться там, на полі бою? Не моя турбота, чесно – не моя.
Під’їзд, ліфт, похмуре обличчя мого супутника... двері. Вішаю пальто, роззуваюся.
– Їсти хочеш?
Заперечно хитає головою. Так і знала. Ну, що ж, не зволікатимемо.
Вмикаю комп’ютер, краєм ока спостерігаю, як мій гість поправляє безрукавку, проводить рукою, пригладжуючи скуйовджене темне волосся... хвилюється.
Відкриваю потрібний файл. Нічого, моя книга тільки виграє від цього... Повністю видаляю вступ, піднімаю очі: нікуди він не зник, стоїть біля столу, спостерігаючи за моїми діями. Навіть не став прозорим, нічого...
– Так, у мене є ще чорнові варіанти...
Знаходжу всі розкидані по вінчестеру чернетки, видаляю вступ і відтіля. Все. Більше цієї людини немає в моїй книзі. Немає. Є... Стоїть поруч і чекає. Ну, чому, чому?..
Раптово мені в голову прийшла просто геніальна думка:
– Знаю, знаю! У мене є ще на папері чернетка з цим уривком. Зараз, зараз знайду!
Я довго риюся в надрах свого письмового столу, й от нарешті з якоїсь течки з’являється пописаний дрібним, неохайним почерком зошитовий аркуш у клітинку. Пробігши очима написане, я тріумфально промовляю: "Ось воно!" – і прямую до кухні. Гість іде за мною.
– Зараз...
Я поставила на стіл тарілку, потяглася за сірниками. Ще мить – і спалахнув рудий вогник. А мені стало лячно, дуже лячно. Чомусь здалося, що разом із цим аркушем паперу я спалю і...
У зіницях мого гостя відбивається полум’я. Він повільно киває, і я тремтячою рукою підношу сірник до аркуша. Вогонь перебирається на папір, жере фіолетові рядки, перетворюючи на попіл. Мій гість стоїть нерухомо навпроти. Ні, він ще не зник. Я дивлюся на вогонь, але бачу зблідле обличчя, зведені брови над світлими очима, в яких рудими пелюстками полум’я звивається, танцює...
Палаючий аркуш кладу на тарілку. Папір скулюється, чорніє, обсипається попелом, а вогонь викидає веселі іскри, ніби я підпалила соснову гілочку. Папір так не горить...
Полум’я швидко згасло, залишивши після себе купку темного попелу. Я, боячись кліпнути очима, дивлюся в обличчя чоловіка навпроти. Ні, він не зник, він усе ще тут, тільки раптом сполотнів ще дужче, сіпнувся і, зморщившись, мовби від болю, опустився на табурет.
У цю мить я зрозуміла, що вбила його.
– Ні! Ні!
Він сидів, притиснувши руку до грудей, і виглядав водночас розгублено і спантеличено. На мій переляканий погляд і вигуки відповів буркотливим: "Чого кричиш? Я й сам бачу,

читати