Завантажити

як на березі великого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуються пристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші.
— Хто буде ці жита жати? — чути задумливий голос. — Мабуть, осиплються і зогниють на пні.
— Там не стільки хлібів, скільки меж та бур'янів.
— Тут комбайном і робити ніяк.
— Що ж у них і родитиме, як не кукіль, коли сівозміни нема. Я бачив — на кукурудзі знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.
— Не обробляють землю, а тільки мучать.
— А казали: культура!
— Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон і вигукує нові які-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.
— Вивісив би на стіні та й, будь ласка: хай собі читають...
— Начитають! Темнота у них по селах... І шкіл мало, і лікнепів нема...
— Темні-темні, а от по своїх Бібулештах не б'ють.
— Значить, у них там командир батареї земляк, і йому шкода свого села.
— Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокійно, розважливо тече розмова.
— Дивись, Іване, — каже один, лежачи на животі і погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освітлену місяцем. — Дивись, і тут росте спориш! Зовсім такий, як і в нас.
— Земля скрізь під нами одна.
— І сонце над нами однаково світить...
— Ходив я сьогодні, братці, по обід через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там ціле підземне місто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лісі. Одна стрілка в ту роту, друга в ту. Та — на БеО, а та — в ленкімнату.
— Добре, що є указки.
— Що воно значить оте наше «ел»?
— Може, Ленін?
— Попав. То прізвище нашого генерала, командира дивізії.
— А як же його?
— Скажуть...
— А коли хто спитає?
— Скажеш — людина, та й усе. Людина теж на «ел» починається...
— Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодці, не розгубились: пустили в самі траншеї, а потім перебили майже всіх саперними лопатками.
— Буває, чого ж... Братова приймила приймака, а він без ночі не тутешній, пожив три дні, та й шукай вітра в полі...
— А чули, що розвідники гомонять? Буцімто скоро підемо наступати.
— Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собі окмітував. Ой, скільки там гармат за. горою, — не годен перерахувати! А хлопці все такі буцматі та, видно. бувалі. Вже кажуть, ті їхні доти всі в нас на картах зазначені. І кожен має свій номер і навіть кличку.
— І кличку? То вже брешуть.
— І вже пристріляний кожен дот. Як почнуть артпідготовку -— кожна батарея знає, по якому їй ціляти. Та по тому,а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-він і не лусне!
— Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу літаків пустить. Щоб на кожен дот і літак.
— Кажуть, нібито ці доти тягнуться від самих Карпат аж до Чорного моря. Всуціль, як ота лінія Маннергейма.
— Це їм німецькі інженери набудували.
— Падлюки! У мене хату пустили з димом.
— А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що — вірите? — шкура на мені полопалася.
— Признався?
— Дзуськи!
— А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак... Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.
— Кому яка доля, братці!..
— Руки я, звісно, не хотів би збутися, бо то дуже кепсько — адже я тільки дві зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно.
— А як спати?
— Байдужки: жінка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всім стає весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаючись, ніби їдять.
Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав
своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:
Как устал боец, дремлет война...
З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.
— Файні хлопці, — зауважує один, дивлячись услід офіцерам.
— Замолоді тільки.
— Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.
— Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.
— А Сагайди не влучиш: коли — добрий, а коли — як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають... Начебто я винен... Або ще про мою Килину всяке верзти почне...
— Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує...
— Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.
— А цей новий, чорнявенький—не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по-якомусь з Магомедовим.
— Який там кавказець: Черниш... З наших українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був...
— Такий поштивий і бійців називає на

читати