Завантажити

патлатий, з'явився на бруствері і подав команду, яку він любив над усе в світі:
— Відбій! Міномети на в'юки!
Сагайда п'янів від цієї команди, бо це означало — вперед. Телефоніст з гордістю доповів у штаб:
— Я відключаюсь.
Ячейки спустіли за кілька хвилин. Важкі плити, двоногі лафети, труби вже були на спинах у бійців, що входили в траншею.
Стоячи збоку в ніші, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приємно зараз було Сагайді дивитись на своїх людей. Ось попереду крокує розшарілий, з високо піднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-під чорних упертих брів. Він ступає з якоюсь особливою щасливою пружністю. Ось проходить високий Бузько, зігнувшись під вагою плити і весь час дивлячись під ноги, ніби хоче запам'ятати кожен свій крок на цій землі. Чимчикує Хома Хаєцький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрі баранячі роги. Юнак Гай, весь обвішаний металевими лотками з мінами, гримить ними, як рицар у зелених латах, і дивиться на Сагайду, на товаришів, на все, що діється, простодушно й довірливо. Проходять нерозлучні Блаженки, обидва темні, засмаглі й хитрі. В молодшого — труба на плечі, приціл у руці, а в старшого... Старший праву руку ховає, а в лівій несе лотки.
— Блаженко! — окликає Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.
— Слухаю, товаришу лейтенант гвардії!
— Скільки я вас учив, що не лейтенант гвардії, а гвардії лейтенант!
— Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардії!
— Дайте сюди лотки!
— Він у моїй обслузі, — втручається Денис. — Це з мого наказу.
— Дайте сюди лотки?
— Товаришу гвардії лейтенант, — наполягає на своєму Денис, — ви ж не можете через мою голову касувати мої накази. Наказ бойовий...
— Та ти статути знаєш! —каже Сагайда і силоміць забирає лоток у Блаженка-старшого. — Чому не доповів, що брата поранено? Марш!
Роман розгублено кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди — «марш»?
— Марш... з братом!
Сагайда сам бере лотки і теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профіль, спускається все нижче. Сагайді видно голови мало не всіх бійців, їхні засмаглі жилаві шиї. Голови в такт ході похитуються, здіймаються й опускаються, ніби, відділившись від тулубів, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких місцях траншея перекрита шпалами, і коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм співучим подільським говором:
— Ой патку мій, патку!.. Так, наче в пекло!
— А ти думав, у рай? — сміється котрийсь з бійців.
— Най його мамі, де тому буде край?
Вночі рота окопувалась уже на новій вогневій позиції, в глибокім яру під самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бій тривав. До вечора були взяті 14-й, 17-й і 18-й доти, деякі були блоковані, проте ще прострілювали майже всю місцевість, яку нашим вдалося захопити. Мінометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бійці, скреготіли в темноті кайла, викрешуючи іскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
З настанням ночі ринули до висоти підводи, навантажені боєприпасами. Зацокотіла дорога, забита ще з дня потрощеними возами і роздертими кіньми. Обминаючи їх, підводи гуркотіли і гуркотіли в темряві. На повнім галопі підскакуючи до висоти і з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набиті мінами ящики і знову гнали по новий вантаж. Біля підошви висоти створилася ціла гора боєприпасів. Брянський послав майже половину роти носити звідти міни на вогневу.
Як темний караван тіней, брели в темряві бійці з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаєцький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотіння важкої міни.
—— Летить! —вигукував він, а сам уже падав, припадав до землі, як осінній лист. — Патку мін, патку! Спина йому збігалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там під сорочкою аж холодок ходив, а Хома гріб руками землю і, обламуючи нігті, шепотів:
— Пронеси!
Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов груші. Тоді Хаєцький перший енергійно підводив голову, випнувши вуса вперед. — Онде-го впало! — повідомляв він, неначе інші цього не бачили. — Най його крах візьме!
— Піднімайсь!:— командував Черниш, який вів бійців. . Вони мовчки висаджували вантаж на плечі один одному і, горблячись під важкою ношею, рушали далі.
— Всі йдуть?
— А то.
Це вже був їхній четвертий рейс у цю ніч.
— Покурити б, — сказав хтось, ідучи за Чернишем. Напередодні наєтупу бійці одержали тютюн.
Поблизу, врізаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, і Черниш дозволив зупинитись у ній на перекур.
Вже було за північ. Бійці, склавши ящики понад бруствером, щоб потім легше було висаджувати на плечі, присіли в траншеї. Враження бою і тяжка нічна робота втомили їх. Але коротка передишка, безпечні стіни траншеї

читати