Завантажити

«ви».
— Це попервах: потім тикатиме.
— Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг. Якось тобі наче всередину дивиться.
— А моя пише: хліба стоять, як сонце. Ввійдеш — і з головою пірнаєш... Ніколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, літа наші молодії. Як вийду, каже, надвечір за ворота з сином на руках, стану, а теплий вітер віє з півдня, то й здається мені, що то вітер із самої Романії, від тебе, Грицю!..
VII
Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень — так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнав-чання з бійцями Брянський провадив завжди сам.
— Я вестиму роту в бій, — говорив він, — і я зацікавлений більше за всіх у тому, щоб вона була вихована як слід, згуртована й дружна, щоб не підвела ні себе, ні мене.
Від того як я її виховаю, залежить не тільки те, як вона виконає свій бойовий обов'язок. Зрештою, від цього залежить і моє власне життя. Я мушу виховати її так, щоб у всяких обставинах міг цілком покластись на неї і вірити їй, як собі.
Сьогодні в роті бурхливий день. Парторг батальйону приніс, екстрений випуск листівок про подвиг Самійла Поліщука, який у бою під Яссами знищив власноручно шість ворожих танків. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Поліщукові звання Героя Радянського Союзу. Слава про невідомого досі нікому рядового бійця стрілецької роти за кілька днів облетіла весь 2-й Український фронт.
У підрозділі Брянського на цю подію відгукнулися особливо жваво: Поліщук був земляком багатьох бійців роти. Це був не якийсь казковий, маловірогідний богатир, а близька їхньому розумінню людина, звичайний вінницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як і багато бійців роти Брянського, з останнім поповненням. Ще недавно Поліщукові, як і їм, жінка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простій селянській торбі.
Командир третьої обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що він знає Поліщука особисто, бо ще задовго до війни вчився разом з ним на курсах трактористів у Ямполі. Це ще збільшило загальне збудження.
— Який же він собою? Силач? Борець? Шибайголова?
— Звичайнісінький собі чоловік, — відповідав Блаженко, хмурячись, — такий, як би й я. Сумирний був і не забіяка.
— Справа ж не в тому, силач він там чи ні, — терпляче пояснював Брянський зміст подвигу. — Головне, що він не розгубився в рішучу хвилину. Часи танкобоязні, видно, таки справді минули. В чому тут річ? Все дуже просто, товариші: танки йдуть, а Поліщук чекає. Танки його не бачать, а він їх бачить. Вони зверху, а він у траншеї. В таких умовах людина далеко сильніша за танк! Тільки не розгубися: бий і пали!
І вже бійцям уявлялися спалені сонцем солонцюваті поля під Яссами, гарячі задушливі траншеї в повний профіль і ворожі гуркотливі танки, що сунуться на них, як сліпі, незграбні потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газів... А вінницький тракторист стоїть
по плечі в сухій, надійній землі і, затиснувши пляшку КС у руці, чекає, чекає... Чекає, бо не хоче, щоб ці сліпі потвори перейшли через нього і знову поповзли з пекельним гаркотом на Україну, сіючи всюди горе і смерть. Бий і пали!
Бійці думають.
— Кожен з вас теж це міг би, — каже Брянський. — Хіба ні?
— Я зміг би, — сердито буркає Блаженко, блимаючи на Брянського своїми яструбиними очима.
До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бійців про подвиг земляка. Оце вам і Поліщук. Шість танків підбив, а сам зостався живий. Тільки, кажуть, як вернувся після бою в окоп, то... жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке буває...
Розпалені погляди бійців раз по раз зупиняються на ворожій мовчазній висоті, переносяться далі від неї — вліво, де лягли до самого моря залиті сонцем простори чужої країни, таємничі, закуті в залізобетон.
Брянський бачив, що сьогодні бійці з більшим нетерпінням, ніж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в інструменті ним же самим.
— Вже скоро, скоро загримить грім, товариші, — говорив Брянський, походжаючи по вогневій і задумливо помахуючи листівкою. — Скоро, скоро вдарять блискавиці під цим чужим небом...
— А я... зможу, — раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.
VIII
Черниш лежав у траві на краю насипу, розглядаючи ледь помітні, замасковані по підгір'ю доти. Мовчазні наче покинуті людьми... Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнізони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрітій сонцем висоті, якою йому рано чи пізно доведеться бігти, згинаючись під кулями, і де те місце, де, може... доведеться впасти!
Рейки на насипу поржавіли за

читати