Завантажити

хвалиться, чим весну зустрічає, той про щось допитується, чого тоді не второпав, а всі разом, як змовились, саджанців просять — “Сталінське” їм припало до серця.

“Вельмишановний Микито Івановичу!
(Цебто я).

На нашому руднику вже повна весна. Зробив розбивку саду, купив ножів садових та секаторів, а зараз копаємо ями для весняних насаджень. Буду у вас за посадматеріалом, записуюсь на “Сталінське”, нагадую, що ви мені його обіцяли (коли я йому обіцяв?)
З мічурінським привітом!
Павло Плигун”.

Цей друг витрясе хоч з кого, цей свого доб'ється. А ось від моєї улюбленички, від Зіни Снігирьової з Каховського району. Беручке, моторне дівча!

“...Окрім роботи в саду, ще — за дорученням комсомольської організації — веду гурток, поглиблюю людям садівництво і значення його. Іноді буває навіть смішно, що дехто каже не “чубук” (виноградний), а “муштук”... Робота мені дуже подобається, скрізь хочеться встигнути, мама вже скаржаться, що бачать мене, лише коли сплю. “Нічого, — кажу, — мамо, зате ж перетворимо наші сипучі піски в комуністичний сад!..”

І теж: дайте “Сталінського”. Цьому завзятому качанчикові, не вагаючись, відпущу, бо вже знаю: підуть мої саджанці назустріч новому Дніпрогесові, на щасливе життя у відродженім степу.
У подруги Зіниної, в Любочки Дробот, справи посуваються, видно, значно гірше. Як зараз бачу Любочку, — накрутивши собі гніздо на голові, іде писана красуня, розкохана, поважна, не йде, а пливе.

“Привіт із глибини таврійських степів! Пише ваша курсантка Любов Дробот, яка вже твердо вирішила жити на периферії, щоб вивести в майбутньому свій новий сорт.
...На мою вимогу — дати в сад людей — у нашого голови була одна відповідь: завтра та завтра. І я вже хотіла кинути садівництво, зневірилася зовсім, а потім згадала вас, Микито Івановичу, завжди бадьорого, жартівливого, загартованого труднощами, і зрозуміла, що це в мене просто тимчасове моральне падіння сил, це так звана “опатія” від всіляких невдач по роботі. Треба переборювати, сказала я собі, адже Микиті Івановичу на початку теж нелегко давалося, а тепер який сад виплекав і власні сорти має...”

Далі — там знову привіти і люте Оришчине тісто. Дуже не по нутру мені оця “опатія”, в нашому живому ділі це як лишай, як грибкове захворювання. Звідки воно? Нема, нема, та й виступить на котромусь із нашої молоді... Чи тобі, дівчино, доводиться щовесни шмагати босоніж до Фальцфейнів на заробітки? Чи стоїть над тобою пан Філібер, заставляючи на збиранні черешень цілими днями співати, як заставляв він своїх наймичок, щоби, співаючи, не могли вони в саду ягоду з'їсти? Двадцять років дівчині, здоров'я на трьох, сад насаджує небувалий, а зіткнулася з якимось твердолобим і вже в неї — а-па-тія!.. Треба відповісти Любочці міцно, з червоним перцем. Інші можуть і зачекати, а їй відпишу негайно.
Степан Федорович, повідомляє, що 12 травня відбудеться вчена рада науково-дослідної станції і що стоїть на тій раді моя інформація про наслідки першої зимівлі цитрусів в умовах нашої зони. Сам ще не встиг на радощах опам'ятатись, а Миронець уже на люди тягне. Наче знав він, що я сьогодні траншеї відкрив, сорока йому на хвості, мабуть, віднесла. Що ж, доведеться їхати інформуватись шановній раді, недаром же вона обрала мене своїм членом.
— Скучай, Оришко, скоро в Степове поїду.
— Знову засідати?
— Знову, бабунику.
— Щось дуже ти часто зарядив у Степове... Гляди, ще академіком станеш.
І, війнувши рушником, вона ставить вечерю на стіл. Тільки я за ложку, як відчиняються двері і, пригнувшись, заходить до хати сам товариш Мелешко.
— Твоя таки доля не вмирала, Логвине Потаповичу.
— Іду вулицею та й чую, що в куми Оришки чимось смачним з димаря пахне. Дай, думаю, зайду, може, Микити якраз дома немає.
— Ви таке й придумаєте, куме, — несподівано посміхається моя Оришка, розгорівшись, мов сімнадцятка.
— Якби оце ваша Степанида почула...
— Хіба, — кажу, — Степанида така деспотка, як ти? У них там свобода совісті панує. Сідай, міністре, — Припрошую Мелешка до столу.
Він не дуже прошений. Крякнувши, сідає (так само, -як розписується — навскоси, по діагоналі до мене), лікоть ставить на стіл, аж дошка під ним жалібно поскрипує. Не вперше їй отак поскрипувати — не вперше сидить Логвин Потапович за моїм столом.
Зауважу принагідне, що природа-мати не поскупилася, формуючи нашого Мелешка. Це він ще трохи й схуд, відколи парторгом стала в нас Лідія Тарасівна. Раніше ковалям мало не щотижня доводилось міняти ресори під його тачанкою, а це вже другий рік їздить — нічого. Думаю, що з поміччю Лідії Тарасівни він рано чи пізно таки й за Четверту главу перевалить.
Голова у нашого Мелешка, як завжди, старанно вибрита (щоб межі лисини були менш помітні), обличчя пашить здоров'ям, у шкуру не потовпиться і вражає кожного своєю обвітреною масивністю та богатирськими обіддями чорних вусів. Завжди нашому Мелешкові жарко,

читати