Завантажити

гімнастьорка на ньому, з запиленими орденами “Знак пошани” та “Вітчизняної війни”, уже й зараз розстебнута (вважайте, що на все літо), всякий може милуватись закучерявленими головиними грудьми. Глянувши нижче, побачимо солідний головин живіт, що пружинить під гімнастьоркою, обтягнутий вузеньким кавказьким ремінцем (просто дивно, як отой тоненький ремінець та витримує такий тиск), а ще нижче... та хай йому грець! — доки обмалюєш цього Мелешка з голови до п'ят, то й вечеря вичахне.
— Оришко, може, наллєш нам хоч по наперстку... Бажано малинівки.
— Нема в мене малинівки! Потроху-потроху та й вилизькав за зиму!..
Знаючи Оришчину натуру, я мовчу: жду подальшого розвитку подій.
А вона, побубонівши ще трохи, незадоволено подзенькавши біля буфета, підходить до столу і... наливає. Тієї ж таки малинівки, яку я нібито вже давно вилизькав. Отут моя Оришка вся! Дивна жінка, ні на кого її не зміняв биї Вона тебе покритикує, вона тобі викаже і сама ж тебе й пошанує.
— Отже, будьмо!
— Будьмо!
Очі в Мелешка дрібні, розумні, лукаві, свердлять і свердлять співбесідника весь вечір і лише, коли він решуче або перехиляє чарку, то їх — нема, пірнають кудись у тілесну живу глибину. Я не пригадую, щоб Мелешко коли-небудь посміхався, мабуть, він посміхатись не вміє. Якщо йому гірко — сопе, якщо ж весело, то просто регоче, аж шибки в конторі бряжчать.
— Ото вам і все, — попереджає Оришка, хряпнувши буфетом, — більше не ждіть.
Тепер я знаю, що ждати нічого: на повторний шкалик буднього дня у неї не розраховуй. Та й ми не з тих, що в кінці вечора мають звичай під столом зустрічатись. У нас, я передчуваю, буде з Мелешком серйозна розмова.
— Чого ти, — кажу, — Логвине Потаповичу, не завернув сьогодні в сад, щоб на цитруси глянути? Там такі стоять — серце радуєгься.
— Оце я й забіг довідатись... Значить, житимуть?
— Ще й плодитимуться.
— Ну й слава богу... чи то пак природі слава та третій твоїй бригаді... Це, думаю, буде неабияка стаття в наших прибутках.
— І не лише стаття, Логвине Потаповичу.
— Звісно, не весь лимон піде на реалізацію, будемо й на трудодні видавати... А я оце по рудниках гасав, хотів кріпильного лісу добути для свинарників. Ніхто не дає! Ось тобі й зближення, ось тобі й ліквідація протилежності між містом та селом. Як ми для рудників, так і п'яте, і десяте, а вони хоч би шефство над нами взяли та лісу кубів скільки відпустили.
— Це рудники вже почали ліс для нас одержувати? Не чув... Чи, може, який-небудь новий спосіб придумали, щоб лави в шахтах не кріпити?
— Ти не смійся, Микито. Я знаю, як це робиться:
блат — великий чоловік.
— Не згоден я з тобою... Може, і був коли-небудь та для кого-небудь великим, але чим далі, то все меншає, уже перетворився в ліліпута. Думаю, що ми його взагалі скоро в землю втопчемо. В наші дні, навпаки, товариш Держконтроль став великим чоловіком.
— Проти цього не заперечую, — покривився Мелешко,. зарипівши стільцем — Але тобі, як членові ревізійної комісії, добре відомо, що в нашій артілі відносно порушень статугу все в порядку. Держконтролеві у нас нічого робити. Не з колгоспу, а в колгосп, оце моє статус-кво. Колгоспом я дужий, колгоспом багатий і тому завжди стою на варті його інтересів. У нас ніхто руки не погріє, це не те, що в “П'ятирічці” — поросят розбазарили, а потім акта склали, нібито поросята поросят поїли.
— Ми їх ось підгягнемо, як посватаємося восени.
— Об'єднання, звичайно, річ добра, я давно казав, що крупне господарство далеко рентабельніше. І навіть, Микито, якщо мені й головою не бути в укрупненому, то я все-таки за укрупнення. Правда, одне мене трохи бентежить... В цьому році за тваринництво нам зірки світять (Оришка моя від печі аж вухами пряде). Напевне і вам, кумо Оришко, ну й мені ж, як голові. Не знаю тільки, як буде, коли при об'єднанні оберуть когось іншого. Кому тоді присудять? Чи тому, що був, чи тому, що буде?
— Не турбуйся, Логвине Потаповичу, в Кремлі правду бачать... Ти мені інше скажи: був у тебе сьогодні Аполлон Комашка, садівник з Орджонікідзевського рудника?
— Це той кавалер? Був.
— Про що ж ви переговори вели?
— Та про що ж: про саджанці, звісно. Дай та дай. За цими дайками якраз і починаються порушення...
— Відмовили, значить...
— Чого там відмовили... Зюзь теж присутствував при розмові, не дасть збрехати. Продамо, кажемо, небоже, що самим не гоже... Не думай, що я так йому й бовкнув, ми, брат, теж дипломати!.. І знаєш, чого він захотів? “Сталінського” їм відпустіть, хо-хо-хо... Розкуштували. Але ми, як відомо, народ темний, нам аби гроші, аби ліс, а не хочеш по дружбі жити — зідчалюй... Он старий друг-приятель Карпо Лисогор учора дзвонив, хоче свою МТС озеленити... Карпові не уважити просто гріх, та й то відносно “Сталінського” я ще не дав йому остаточного резюме.
— А, по-моєму, і рудникові треба відпустити.
— “Сталінського”?
— “Сталінського”.
— Ти що, Микито? Такий сорт! У нас в руках!.. Та

читати