Завантажити

про-цвітаї ймуть різні комбінації, а туди, де взагалі ніяких менжувань не буде, а буде повний достаток. Знаю це, Микито, і над своїми пережитками вчиню тоді гвардійську розправу, не жалкуватиму ніскільки за ними. Але тепер поки то мусимо думати про теперішнє. Бо коли зараз вводити “кожному по потребі”, то що ж це вийде? Ось ги мене рудниками допікаєш — хоч сорочку з себе, та їм віддай, а я тримаюся статуту. Що б же з мене за хазяїн був, коли б я своє, кревне колгоспне, та став розпускати наліво й направо? Їм дай, п'ятому-десятому, а я тебе спитаю: нам дуже хто дає?
— Не перекручуй факти, Логвине Потаповичу, вони такі, що знову випрямляться. Ти маєш на увазі стояки. Стояків не дають і правильно роблять, вони не Лісоснаб. Але подумай, скільки тобі іншого всього дають, і далеко важливішого. Звідки ти електрику береш, дорогий товаришу Мелешко? З нашого державного Дніпрогесу. Коли ти встиг стільки тракторів та безліч іншої техніки собі накувати? Що б ти без них сьогодні робив? Кури б тебе на попелищі загребли в післявоєнний період, якби не виручив робітничий клас, в тім числі й наші гірники своїм стахановським марганцем — ти знаєш, куди і для чого він іде. А візьми наш сад... Чиїми саджанцями посадили ми перший свій квартал? Від Мічуріна прийшли, з далекого міста Козлова. Чи, може, ти цитруси наші на гнізді висидів? Морем припливли від братньої Грузії в подарунок!.. Та ще як: в білу марлю впаковані, коріння обкладено мохом.
Мелешко мій червоніє, хоча, здавалось би, що вдкуди йому вже далі червоніти.
— Та я готовий краще в Грузію відправити партію саджанців нашого нового сорту, аніж оцим... клієнтам віддавати! На Урал пошлю, за Урал, — ти, брат, Мелешка цим не злякаєш... Когось учи братерських зв'язків, але не мене.
— Я тебе й не збираюся вчити, товаришу Мелешко, хай тебе партійна організація повчить. Якраз оце я розмовляв з нашим парторгом, з товаришкою Баштовою...
— Ти і їй уже встиг насипати?
— Про що?
— Та про це ж... Про рудники, про саджанці?
— Аякже. Все виклав, як має бути. Розповів, як ви змову влаштували з товаришем Зюзем, як новий сорт у кулак затискуєте, дороги йому не даєте.
Похнюпився мій Мелешко, в'яне, осідає, аж жалко чоловіка робиться.
— Не сподівався, Микито, я такого від тебе... За якусь там Комашку — уже він побіг, про все забув, що разом переживали...
Зажурено обвисли вістрями вниз, уже не пружинять могутні Мелешківські вуса.
— Не дрейф, кажу, вірний товаришу, вище підніми свою міністерську голову! Розмовляв я сьогодні з парторгом, та не про це, мали ми розмову далеко приємнішу... Ти ждеш, поки комунізм оголосять декретно, — оглянься, друже: він уже навколо нас і крізь нас росте, буйне пагіння всюди виметує, а в нашій преславній Каховці незабаром розпуститься уже цілим суцвіттям!..

IХ

Коли б не ліг я, звечора чи опівночі, а встану однаково рано, така вже виробилась звичка. І хоч небагато сплю, але міцно і часто бачу барвисті сни.
Ви не вмієте розгадувати сни? Дивне бачив я сю ніч!.. Кіби збираємось ми з Оришкою до клубу, чи що. Виголився я, вуса накрутив, потім провів долонею по щоці і... люди добрі! Нема на ній уже зморщок! Провів по другій — миттю те ж саме сталося. Сам на себе дивуюся, молодий.
— Ти бачиш, Оришко, що зі мною сталося? А вона каже:
— Зроби й мені.
Підходжу до неї, проводжу долонею по щоці, потім по другій (злегка), і вже стоїть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва.
Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. Вона шаль накинула на плечі, я переа, нею — в чоботях нових і в галошах, вона чіпляє собі Золоту Зірку на груди, а я медаль лауреата.
І так виходимо з двору на широку, нібито знайому і не знайому асфальтовану вулицю.
йдемо, а позаду, чую, якісь голоси вслід сичать:
— О, диви, Братусеня вирядилося, пішло...
— Яке Братусеня? Оте, що голопузе по вулиці бігало та батогом пилюку збивало?
Озираюся — не видно позаду нікого, а між тим голоси через деякий час знову сичать:
— Хазяїном воно буде! Повернулося з Таврії, з заробітків, та мерщій чотири чоботи взуло! (тобто чоботи з галошами).
Обертаюся знову, і знову — нікого. Чи порохом розвіялись, чи бояться мене, що тільки сичать звідкись, а на видному не з'являються...
— Не звертай уваги, — каже Оришка. — Хіба ти їх не знаєш? То ж ті, що для них навіть галоші на людині — дивина. Ті, що мріяли колись: якби став я, мовляв, царем, то сало з салом їв би, а в свіжій соломі спав би.
— Ай справді, — кажу Оришці, — голос нібито його... Він, він, той самий, що босий від снігу до снігу ходив, а путом підперезувався!. Чого йому греба від мене?
— Сказала тобі: не звертай уваги. То не живий чоловік, то вже привид.
Вийшли за село, ідемо, а шлях перед нами поступово наче підіймається. І місцевість не гірська — наша, південна рівнина, а шлях якось усе вищає. Незабаром по боках утворилась прозора повітряна глибінь, а шлях став юлубим,

читати