Завантажити

ні за які гроші!
— Саме такий сорт мусять одержати рудники.
— Слухай, Микито... Я знаю тебе давно: ти завжди по коліна у фантазіях бродиш. До твоїх коників нікому з нас не звикати. Але чим далі, мені все важче тебе розуміти, Микито. Чи ти вже перестаєш бути патріотом нашого “Червоного запорожця”? Чи тобі не дорога його слава і пріоритет? Ми з тобою — фундатори, ми за нього який бій витримали з куркульнею та її полигачами! (Оришка моя навмисне гримить рогачами). Вийшли, нарешті, на світлий шлях, залікували рани війни, зміцніли так, що з Посмітним можемо тягатись! І оце тепер ти радиш — повідчиняти ворота навстіж, заходь, бери, що на тебе дивиться? Їй-право, Микито, якби ти не отут виріс, подумав би, що тебе рудничани підіслали!
— Все-таки я не второпав, Логвине Потаповичу: чому ти не хочеш нового сорту гірникам відпустити?
— Е, ти на це не бий, товаришу Братусь! Сам я з нашим героїчним робітничим класом здавна змичку маю... Ти бачив їхні сади? Вони за них тільки беруться... Вони ще не знають, на якій вербі груші ростуть. Ти їм даси рідкісні, найдорожчі саджанці, а вони їх завтра своїми козами поспасують!. Іду якось торік, а в них біля дерева цап походжає припнутий — теж мені сторожа найшли! А для того цапа байдуже — чи перед ним буржуазний західноєвропейський сорт, чи твій новий мічурінський — все об'їсть і спасибі не скаже. Та й взагалі, будучи ними, знав би я собі свій марганець і не ліз би в чужу парафію. Це вже нам з тобою на роду написано: ори, мели, їж. Ти скажеш — проспект Єднання, проспект Миру... Проспект проспектом, ми його, звичайно, збудуємо, коли вже передбачено планом реконструкції, але основа — галузі виробництва — у нас зостаються різні, і ти цього не ігноруй, Микито... Рудники в садах! Де це було, де це видано! Чим ото садами їм розважатися, хай би краще плани перед державою з нашою акуратністю виконували, з графіку не вибивалися б, як віл з борозни, щоб круглий рік на всіх рудниках переможні зірки горіли!..
Мелешко протер кулаком вуса і глянув на мене: ага!
— Слухав я тебе, Логвине Потаповичу, тепер ти мене послухай. Не відтіль ти заходиш, зовсім не відтіль. Нам нічого пускати один одному дим у вічі: ми з тобою не за круглим столом сидимо. Коли ти вже не хочеш викласіи, чому ви з товаришем Зюзем настроєні проти рудницьких садів, то я сам тобі це викладу, щоб прояснити ваші справжні мотиви. Цапи та кози сюди за хвости притягнуті тобою, Логвине Потаповичу. Сьогодні цап об'їдає дерево, а завтра цапа самого можна з'їсти. Не в цьому проблема. А ось як розведуть рудники у нас під боком свої гірняцькі сади, як зачервоніє біля кожного котеджа Братусеве “Сталінське” та з'являться на рудниках добрі лимонарії, то куди ж, питається, ми будемо тоді збувати свою власну продукцію? Для кого тоді будемо ларки на, своїх радіовузлах відкривати? Хто до нас прийде, хто купуватиме? Плодоконсервний завод всього не забере, ми в нього не одні. У Кривий Ріг везти? Але ж далека, та й у них теж сади зашумлять, якщо там підхоплять ініціативу наших рудників... Де ж вихід? Чи обсадити рудники садами, щоб гноїти потім свою колгоспну продукцію, чи хай зостаються рудники такими оголеними, як були досі, зате ми відкриємо ще десяток рудників на марганцях, — вичавимо із знатного вибійника Богдана Братусеняти його знатні заробітки і ввалимося в комунізм найбагатшими людьми, з набитими гаманами. Кажи, Логвине Потаповичу: так думав?
— Ти мене обвинувачуєш, а сам за свого сина Богдана переживаєш, за його довгий карбованець піклуєшся... Так оце в тебе не сімейщина, оце не приятелізм?
— Ні, ти відповідай мені на запитання, товаришу Мелешко! І не забудь, що твій син Порфірій теж на руднику марганець довбе!..
— Та й Порфирій же землі відцурався, під землю його потягло... Ти не спіши, Микито, з висновками, я тобі на твоє запитання ще відповім, а раніше ти мені поясни: хіба тобі не приємно, що на виставці, не десь, а біля нашого стенда вавілон стоїть, не про “п'ятиріччиних” поросят, а про нас добра слава котиться? “Чиє таке яблуко розкішне?” — “Червоного запорожця”! — “Де ще можна “Сталінське” дістати?” — “Аж ніде! То їхній пріоритет, то їхня колгоспна монополія!..” І тепер оце його, нашу емблему, нашу гордість передати рудникам? Та за яке шефство? Хай уже абрикос — не заперечую. Хай якийсь кущ смородини — мовчу. Але чому ж ще й “Сталінське”? Чому саме “Сталінське”? Чи вони вже такі ситі нашим сортиментом, що нічим іншим і вдовольнитись не можуть?
— Не корч із себе простака, Логвине Потаповичу. Ти добре знаєш, чому саме наш новий сорт так полюбився гірникам. І зовнішньою красою, і смаком, і особливо своїми рідкісними освіжаючими властивостями наш сорт помітно виділяється з-поміж інших і наче спеціально створений для людей важкої фізичної праці. Ти знаєш, що на світі, мабуть, немає праці, важчої за працю шахтаря і рудокопа. Може, я, Микита Братусь, все життя мрію, Щоб створити для них щось надзвичайне, цілюще, таке, що було б гірникові достойною винагородою за його богатирські зусилля.

читати