Завантажити

Бійся, Логвине Потаповичу, засахаритися у матеріальних достатках, заколисаний загальною пошаною! Бійся, кажу, обрости мохом! Тоді тебе ніщо не врятує, прокачаємо на вороних, вийдеш у тираж.
Вам цікаво, чому досі ми його не заголосували? Е, це не так просто. Товариш Сталін учить, що людей треба турботливо й уважно вирощувати, як садівник вирощує облюбоване плодове дерево. Ви тільки вдумайтеся в ці слова... Щоб вжити таке порівняння, треба бути великим садівником, близько відчувати нашу справу, нашу душу з, усіма її прекрасними переживаннями.
Не можемо ми так просто повестися з Мелешком — заголосувати та й край. Добрий з нього господар, умілий організатор, колгосп наш славиться на всю республіку. Одначе і вади Мелешкові чим далі все важче та важче нам терпіти, бо швидко крокуємо вперед.
Не хочеться нам товариша кидати позаду напризволяще, на розправу пережиткам-сіроманцям. Знаємо, що коренева система розвинута в ньому добре, треба лиш правильно сформувати Мелешкові крону.
Догадуюсь я, чому він не хоче відпускати для рудника саджанців мого найкращого сорту. Ой, Мелешку, Мелешку! Краще б мої догадки та не справдились.
Є люди, як гірські орли, з величезним радіусом бачення. А є, на жаль, ще й такі, до яких треба підходити з садівницьким ножем і нещадно щепити їм далекосяжну мрію.
Я вже не раз думав — звідки в нашому Мелешкові така безмрійність? Невже це тому, що він був свого часу міністром?
Ви не смійтесь: був наш Мелешко міністром.
Давно, правда, ще під час громадянської війни. Тоді, як відомо, утворилася в наших Кавунах Червона Кавунівська республіка. Було обрано свого президента Якова Покиньчереду (потім сердегу розстріляли григор'євці), було створено військо, визначено кордони, призначено міністрів, відкомандировано послів у сусідні села. Навіть монету хотіли свою вибити, але нічим було.
Незаможницька наша республіка не зганьбила себе, кілька місяців хоробро відбивалася від махновців та від григор'євців, трималася, доки не підійшли регулярні червоні частини. Сам я був при артилерії (мали ми в себе аж дві гармати), а Мелешко Логвин Потапович уже тоді був міністром сільського господарства. Отож, думаю, чи не хуторянсько-міністерський портфель досі висить на Мелешкові, заважаючи йому стати в повному розумінні зразковим головою колгоспу?

VII

Хай не подумає хто-небудь з наших міністрів, що Микита взагалі недосить шанобливий і неохоче скидає шапку перед котримось із наших міністрів.
Навпаки, я цілком згоден з тим, що недавно оце було створено нове міністерство бавовництва, і не маю сумніву, що туди призначено достойного міністра. Більше того, в мене самого є пропозиція в такому ж плані і хотілося б, щоб наші депутати над нею поміркували.
Товариші, чи не пора нам сгворити міністерство садівництва? Ми хочемо всю нашу країну вкрити квітучими садами. Вже зараз площа під садами та ягідниками проти дореволюційної збільшилась по Союзу більше, ніж удвічі. В роки сталінських п'ятирічок з легкої руки мічурінців садівництво просунулось у віддалені північні райони, на Урал, в Сибір, на Далекий Схід. Всі наші люди мусять мати (і матимуть!) достаток найкращих у світі фруктів.
Та хіба йдеться тільки про фрукти? Сади поліпшують клімат, збагачують киснем повітря, прикрашують наше життя... Сади облагороджують людські почуття, впливають на самий характер людини. І чим ближче до комунізму, тим більші, складніші державні завдання постають перед нашими садоводами.
То, може, справді уже назріло? Може, пора вже наших садівників об'єднати, виділити таку важливу й перспективну галузь сільського господарства в окреме міністерство? Ми вже тоді атакували б з усіх кінців свого вожака-міністра. Хай би він, не будучи Мелешком, глянув на все по-державному, звернув би насамперед увагу на розсадники, на механізацію садових робіт, на підготовку молодих кадрів, а при нагоді розповів би міністру фінансів товаришу Звереву, чому на присадибних ділянках наші колгоспники не завжди охоче висаджують плодові дерева... Товариш Зверев знає про це, йому тільки ще раз треба нагадати.
Отак я думав сьогодні, підбиваючи підсумки трудового дня. Роботу закінчено, дівчата пішли, співають уже десь біля мосту. Свіжий весняний вечір спускається над нашим садом. Сходить із степу місяць, над рудником спалахнула червона зірка, вірна ознака того, що наші гірники достроково виконали місячний план видобутку.
Тихо в саду, за квартал чути, як десь біля сушарки уже чхає дід Ярема, наш вартовий.
Прямую до нього.
— Діду Яремо, чого ви тут чхаєте?
— Оце тобі... А де ж мені чхати?
— Дивіться, діду, ми на ніч залишаємо лимонарій відкритим. Частіше поглядайте на прилади: як тільки помітите щось підозріле — одразу рами опустіть.
— Кому ти кажеш, Микито? Може б, ти не вчив мене, вченого? Я вже без тебе подумав, поставив он собі водиці в черепку.
— Ваш черепок, діду...
— Еге, черепок! Думаєш, вода в ньому гірше відчує приморозок, аніж оті брехунці, що на

читати