Завантажити

теж надавлюю бровою. Отак стоїмо й переморгуємось, а дівчатам цього подай: кахкотять!
— Можна вас, Микито Івановичу?.. На два слова.
Ага! Звідси б і починав. Але що за таємничість, чого він мулиться? Буває ж отак: у бою чоловік чорта на обидві лопатки покладе, а перед дівчатами йому яковось — пасує.
Йдемо з Аполлоном у мою мічурінську Лабораторію. По путі кажу йому:
— Товаришок, не мулься. Викладай — з якою місією' прибув?
Хлопець оглядає дерева жадібними агресивними очима.
— Прийшов що-небудь у вас украсти.
— У нас не дуже вкрадеш. Все наше добро глибоко в землю закоренилося...
— Чого там! — вигукує Аполлон і ні з сього ні з того починає реготати. — Під час війни на моїх очах живу людину вкрали, міліціонера...
— Ну, ти обережніше на цю тему.
— Чого там!.. Знаєте, час був суворий, їхали матроси Ростов визволяти — люті, мов демони... На Північному Кавказі діялося, на одній станції. Якийсь міліціонер там із жінками несправедливо повівся, а матроси побачили це і... хоп його до себе у вагон.
Комашка знову погигикуе.
— Ну, а потім же? Повернули?
— Викинули з вагона те, в чому був. У нас, кажуть, і на нього вистачить амбіції та амуніції. Доки на пероні розбирались — поїзд і хвіст показав. Через два тижні міліціонер листа надіслав додому: живу добре, воюю в морській піхоті.
— Складно ти брешеш, товаришок, Микита не вміє так... Подивлюсь, чи складно садівникуватимеш... Я до тебе незабаром навідаюсь.
— Тільки спасибі скажу, Микито Івановичу. Прийдіть проінспектуйте, будь ласка, вкажіть нам орієнтири.
Я таки й справді до нього навідаюсь. Сад у них молодий — треба туди досвідченого ока. В мене жодне літо не минає, щоб я не обійшов усі наші довколишні сади в радіусі з півста кілометрів. І колгоспні оглядаю, і ті, що при школах га рудниках... А як же ви думали? Нам, садівникам, замикатися в собі не можна: тому допоможеш чимось, а в іншого, дивись, і сам почерпнеш.
В лабораторії моїй лежить у кутку більше пуда проклятого металу, тисячі осколків, що я їх навтягував з дерев після війни.
— Чого ви їх не здаєте в утильсировину? — дивується Комашка.
— Хай лежать, товаришок. Вони завжди нагадують моїй бригаді, що таке війна і що таке мир.
На полицях вподовж стіни виставлені рядком найкращі зимові сорти яблук, що ростуть у нашім саду. Мічурінський Пепін шафранний, ренет Симиренка, Мліївська красуня, Кальвіль сніговий, Пармен зимовий золотий... А на лівому фланзі, прошу звернути увагу: біле, крупне, овально-конічної форми, а на сонячному боці ніжний, як у молодої дівчини, рум'янець. Це — зовні, а всередині воно ще краще; ароматне, м'якуш білий, соковитий, дуже щільний, а смак — винносолодкий, освіжаючий. Нізашо не вгадаєте, який це сорт! Ніде він ще докладно не описаний, торік вперше ми його експонували на обласній виставці. Це була справжня окраса нашого стенда. Цілими днями товпилися біля нього любителі, захоплювалися знавці:
— Що за шедевр!, Плод — як налитий світлом!
Це моя, Микитина, гордість, це новий сорт яблука, виведений отут, на острові.
Не знаю, яким чудом збереглася під час війни моя гібридна ділянка. Хоча ні, невірно буде сказати — чудом... Наші люди зберегли її. Поруч з іншими, дістала і моя Оришка нагаїв від фашистського коменданта, шмагали її при всіх на тому самому крузі перед волостю, де колись я агітував наших упертих жінок. Вимагав комендант, щоб віддала йому Оришка мої записи по гібридах. Самого серця мого йому подай!
Витерпіла, не зізналася, не віддала. А гібридну ділянку колгоспники навмисне занехаяли — бур'янами, чортополохом заростала, аби тільки не привертала уваги коричневих менделістів. Зате ж, коли повернувся я з війни, порадувала мене ділянка отаким красунем!..
Дуже популярне це яблуко на рудниках. Як розкуштували гірники — одбою не було.
— Запашне, соковите, освіжаюче! Саме для нас!
Вже й саджанців я навиводив з нового сорту, цієї весни буду насаджувати в двох кварталах на місці вимерзлих абрикос.
Витримав уже мій сорт багато випробувань, і я певен, що й усі подальші витримає. Дав я йому ім'я — “Сталінське”.
Зачудовано дивиться Аполлон Комашка на мою полицю з яблуками, бачу, щось хоче сказати та не зважується.
— Говори!
— Микито Івановичу, я...
— Яблук?
— Ні, ме...
— Меду?
Сміється.
— Мені довідатись би... Коли починаєте посадку?
— Ти не відтіль кажи. Викладай чорним по білому:
за чим прибув?
— Саджанців...
— О, це відтіль. З цього б і починав. Але будь готовий сприйняти удар, товаришок: мабуть, не попасешся. Ти ж знаєш, що я чоловік забобонний і доки не почну висаджувати в себе, до того часу нікому не відпускаю.
— Це мені відомо, — зітхає Аполлон, вислухавши мене. Потім, злодійкувато покосившись на двері, з рішучою вправнісію добуває десь із-під своєї славної шинелі запечатану півлітра і, ніяковіючи, ставить передо мною на стіл.
Смішно мені стає. Це він хоче мене замогоричити, дістати

читати