Завантажити

блискучим, як небо весною.
“Куди ж це ми?” думаю, йдучи. І невдовзі — аж дух мені перехопило! — бачу, що попереду просто над дорогою сонце викотилось, по-ранковому велике, і ми ніби йдемо якраз на нього.
— Оришко, це ми... туди?
— Туди, — відповідає дружина, пильно дивлячись на світило, яке з кожним нашим кроком швидко розростається перед нами. І легко на нього дивитись, і в очі не ріже, хоч дуже ясне.
— Тебе не засліплює, Оришко?
— Ні.
— Хіба ти орлиця? Це тільки орлиці на сонце можуть дивитись.
— А ти хіба орел? — відповідає вона мені, посміхаючись.
І так, розмовляючи з нею, ми дійшли до самого сонця, Що стало вже, як сопка висока і в усі кінці ясна. Нічого не боячись, вступили ми просто в сонце, в самий його м'якуш, і повітря стало навкруги райським, запашним, сяючим, як у нашім саду в пору цвітіння. Куди ке глянь, все сяє довкола, і хоч я знаю, що йду в середині самого сонця, проте мені не пече, а тільки тепло та дуже світло та дуже легко йти. Не зупиняючись, пройшли ми наскрізь через сонце і вийшли уже по той бік його.
Там перед нами відкрилась величезна золота рівнина. Такої краси, такого простору я ще ніколи не бачив! Ніби вічне літо там, вічний мир між людьми — впорядковано, світляно, урочисто якось навкруги... Вліворуч і праворуч шляхи блищать асфальтовані, в неозорих золотих степах польові табори біліють, окутані зеленими садками, комбайни пливуть у високих, як очерети, хлібах, ніби самі пливуть — комбайнерів не видно на них.
— Що за чудо. кажу, Оришко... Де в них комбайнер сидить?
— Микито, чи ти ке тутешній? — здвигує Оришка плечима. — Вони ж радіом управляються.
— Ах, он воно що!
Ідемо далі — почалися неосяжні зелені пасовиська. Отари хмарами пливуть, тисячі тонкорунних асканійських мериносів.
— Чекай, — гукаю Оришці, — хіба ти не впізнаєш? Це ж наша Таврія!
Може, і овець тут радіо пасе? Ні, чабан таки є, маячить ген-ген в білому костюмі, як дачник. Підходжу ближче і — кого я бачу? Богдан, мій середульший, вибійник з Червонопрапорного!
— Ти, — кажу, — Богдане, уже овець пасеш?
— Моя, — каже, — черга.
— Черга! А хто ж марганець довбе?
— Як хто? — дивується син. — Сьогодні там товариш Мелешко Логвин Потапович. По графіку якраз йому випало спускатися в шахту.
Дивні, але які справедливі порядки!
Потім я розпитую Богдана, де ж він рятується зі своїми білосніжними рамбульє, коли, приміром, налітає чорна буря.
— Яка чорна буря? — перепитує син здивовано. — Ми про таку не чули.
— Ось ти кинь, — кажу, — свої жарти, Богдане. Дивись, як загордився! Чи ти сам їх мало пережив, чорних бур? Коли тисячі тонн розпорошеного грунту підіймаються разом з посівами в повітря, геть застилаючи собою сонце; коли сухий буран збиває людину з ніг, заносить піском молоді посадки до самої крони; коли в наших південних містах весь день не вимикають електрику, бо від чорної хуртовини темно тоді стає на вулицях і в установах... Забув, чи що?
— От не пригадую, — виправдується син, — хоч бийте мене, тату, не пригадую.
Що ти йому зробиш? Не станеш же й справді битися з ним, коли він, по-перше — дорослий, а по-друге — на такому посту.
Рушаємо далі, бредемо полями бавовника, він саме розпукується (сонця багато!), сліпучо біліє.
— Оце на мені блузка батистова, — хвалиться Оришка, — якраз із цієї бавовни.
Дивні дива встають навкруги!.. Уже он попереду міст райдугою перекинувся через якусь річку, — легкий, ажурний, наче виплетений із срібних ферм.
“Річка та ще, видно, й широка... Звідки тут, думаю, річка взялась? Знаю я Таврію, пішки її в молодості обмахав, не було гут річки!”
— Це ж новий канал, — спокійно підказує мені Оришка.
Ось вона, життєдайна артерія степу! Виходить з-за обрію і, перетнувши степ, знову зникає за обрієм... Напрям каналу визначити не важко, бо скрізь туди, де він пролягає, шлях його обабіч позначений смугами садів та виноградників. Щоб ви тільки бачили те видовище... Скільки оком засягнеш — красуються вподовж каналу повнолітні розкохані сади, круто вгинається гілля, плоди звисають рясними гірляндами, соковиті, червонощокі, мов налиті рожевим світлом.
— Ти бачиш, кажу, Оришко, які сади встали? Ану вгадай, бабунику, що за сорт?
— Та це ж твоє, дідунику, “Сталінське”!.. Далі уже й не пішов. До самого ранку бродив я в тих
садах, жартував з тамошніми дівчатами (дуже схожі на моїх!), доки й не прокинувся. Хвалюся Оришці:
— Ти знаєш, де ми з тобою побували? Пішли, кажу, й пішли по висхідній дорозі, дійшли до сонця, пройшли крізь нього і опинилися по той бік... Мабуть, і з землі теж було видно, як ми з тобою спокійно входили в сонце.
— А по той бік воно теж світить? — серйозно запитує Оришка.
— Світить, бабунику, і іріє, така вже його природа — усіма краями світити... Але ж яке там життя, Оришко? Вічне тобі літо, вічний мир, і вічно сади плодоносять...
Оришку це навіть не здивувало. А може, вона й права: хіба не до того йдеться?

читати