Завантажити

знову глумливо порадив Тритузний, — як блешні курортникам відкушував та рибу гачив!.. — І, звертаючись до комісії, додав, ніби він був тут з усіх найвідповідальніший:— Це ж наш маленький браконьєр, маємо й такого кадра...
— Неправда! — обурено викрикнув хлопець. — Чого набалакуєте? Хто мене зловив? Коли це я гачив?
Доки дама з лелечим гніздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що воно має означати “гачив”, — начальник режиму, щоб не морочились, поспішив сам розтлумачити:
— Якщо хто рибу гаком за ребро хапає — ото й гачив.
Дикий, варварський спосіб. Тільки якщо й був такий грішок, то хіба ж він признається... — І Тритузний, вивищуючись над усіма своїм картузом, виступив упевнено наперед, мовби сміливим рапортом здобувсь одразу на таке право.
— А з малих браконьєрів великі виростають, от у чім лихо! — заговорив він ще гучніше. — Скільки самих тільки “законних” розвелось, що з мисливськими квитками, у моторках з державного алюмінію! На кожне зайченя — їх дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони — голодні? Нема їм інших розваг? Давно б уже треба рушниці в усіх у них повідбирати, а їм ще й премії за шкурки видають... Ну, а такі, як Кульбака, це ж бачать — то що ж ви хочете?
Директорові, видно, не дуже подобалась надмірна активність начальника режиму, одначе Валерій Іванович навіть поглядом йому не зауважив, бо чи остерігався, чи звик уже до цієї риси в Тритузному, який при комісіях мінявся на очах і, рішуче відтискуючи інших, щоразу запопадливо пробивавсь наперед із своїми рапортами або з гнівним, як оце зараз, викриттям якихось явищ, для нього нестерпних... І хоч обурення його ніби й не стосувалось Кульбаки, та все ж...
— І оце ти так міг? — дама дивилася на Порфира докірливо і водночас ніби жаліючи, його. — Живе створіння гаком за ребро? А що рибці теж болить — ти про це подумав?
— А що мені від брехні вашої болить, ви про це подумали? — відсік хлопець і відвернувсь до вікна.
— Будь чемніший, Порфире, — нагадав директор — більше для протоколу.
Марися Павлівна, що досі, ніби відсторонена, стояла біля вікна, не витерпіла, озвалась:
— А коли справді не гачив, не браконьєрив... Навіщо ж кидати тінь підозри?
— А ви не заступайтесь! — крикнув і на неї хлопець, не прийнявши захисту. — Може, й гачив! Може, й чужі сітки ночами трусив!
Якщо вже вони уявляють його таким розбійником дніпровським, то хай таким і буде...
Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:
— Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився ж, як наловлював риби повні каюки, навіть осетрів тягав біля гесівської греблі з-під самих турбін... Казав таке?
Хлопець понуро мовчав.
— Треба ж знати психологію рибалки, — звернулась за підтримкою Марися Павлівна до найближчого з членів комісії — мовчуна в окулярах. — Йому аби слухали, він вам такого нагачить!.. Перед вами великий фантазер, людина унікальної уяви, ось ви це зважте! Фантазія в нього рівносильна реальності, в занятті своєму він завзятець, в нього темперамент ловецький...
— Захищайте його, захищайте, — зневажливо посміхнувся начальник режиму і діловим тоном став підкидати комісії нові дані про Порфира: як був затриманий у порту, і як аж до міських пляжів улітку добирався...
— Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишені перевіряв... — напівжартома закінчив Тритузний.
— І це брехня! — злісно викрикнув хлопець, бліднучи від обурення, аж ластовиння повиступало біля носа (щораз воно виступає, коли Порфир блідне, розхвилювавшись). — Як не бачили, не кажіть!
Настовбурчився весь, у погляді ненависть, кулачата стиснулись, видно, був до глибини душі скривджений цією намовою. Крадієм, злодійчуком малюють!
В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам розповідав йому під час бесідувань у карцері про свої походи, про те, як на пляжах улітку з хлопцями з'являвсь і, тішачи публіку, ходив по берегу на руках, але ж про кишені й мови не було, бо не його це заняття.
— Здорові, а вигадують! Набріхують, чого й не було! Оце ви такі?!
Вкрай знервований, скривлений від болю й ненависті, хлопець аж нетямився, його взялись приспокоювати, однак він усе викрикував своє:
— Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
— Ну, не було, так не було, — злагідливо казала дама з комісії. — Заспокойся, ми віримо тобі.
Проте хлопець уже, видно, не чув її, оглушений і засліплений болем образи. Вигадують, наговорюють, виходить, він злодійчук, крадюга якийсь!.. А він ще ні в кого й остілечки не вкрав! Бо від дідуся не раз чув засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вік прожив, а нічийого не торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське... Порфирові міцно вкарбувалось дідусеве слово. І коли навіть кортіло щось потягти з радгоспного гаража або на пристані, то щоразу згадувалось: чужого не руш! То ж людське... Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж потім і на місце його приженеш, прив'яжеш до

читати