Завантажити

I
Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмішкою. “Ану, що ви мені зробите?” В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена й мовби далека. В усій постаті зухвальство, удавана веселість, бравада самозахисту. А під цим вдаваним вловлюється прихований біль, насторога, нервове жування чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?
— Так оце ти і є Порфир Кульбака?
— Там написано.
Директор уважно вдивлявся в папери.
— Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував?
— А де ніч застане.
— У нас треба говорити точніше: де саме?
— Уже ж весна: можна переночувати і в березі під човном... Або в клубі на горищі...
— А вдень?
По зблідлому від хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось світле:
— Вдень рибку ловив.
— На які ж гачки?
— По-вашому, на гаки-самодери гачив?
— А то ні?
Зухвальська посмішка вбік, і відповідь ухильна, приправлена рибальським жартом:
— Гачив, гачив — по тижню й Дніпра не бачив...
Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленілого віку. Бездоглядне дитя плавнів та шелюгів дніпровських... Зблідле стоїть, знервоване, а оченята бистрі, смішковиті — в них так і світиться інтелект, Хай нешліфований, незагнузданий, але явно ж проблискує десь у глибині очей, — такого не зарахуєш до розумово відсталих. Буйної, видно, вдачі козак... Руки в саднах, черевики розтовчені, новенька синтетична курточка на боці вже розпанахала — клапоть висить, неначе собака зубами видер... І десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягує слова, кривить рота... Стоїть недбало, поглядом нишпорить по кабінету, покрадьки перебігає по вчителях ,у передчутті психологічної дуелі. “Не боюся вас. Остригли — хай... А бити не маєте права!” Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навіть досвідчений маленький браконьєр перед вами, — бувають із таких дуже запеклі... І вгадай: як воно поведеться в новім для нього осідлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мізки своїми вибриками! Мабуть, уже вміє бути винахідливо злим і жорстоким, — наплакалась, видно, мати від нього.
— Так, так, — директор знов зазирнув у папери. — Матір кинув... Бродяжив... Затриманий у порту при спробі пробратися на океанське судно... Це до вас у Нижню Комишанку, — директор усміхнувсь, — вже океанські заходять?
Хлоп'я вловило іронію, відповіло в тон:
— Крізь очерети навряд чи проб'ються... — І потім серйозно: — Я аж у тому порту був, де морські курсанти свій парусник швартують.
— А ти чого там опинивсь?
— На кораблі дивитися — хіба не можна?
— Мабуть, і далі збиравсь мандрувати?
— Може, й збиравсь.
— Куди ж, як не секрет?
— Ну хоча б на лиман...
— А на лимані що?
— Як що? Там — життя! Право-воля! Птаство зі всього світу! Хмарами — його і на озерах, і в очеретах... Веслом махнеш — сонця не видно!
Хлоп'я враз якось змінилось, останні слова були сказані-просто з натхненням.
— А після лиману ще кудись були наміри?
— А що? Куди душа забажав... Галасвіта!
Вчителі перезирнулися між собою, і найстарша з них, повновида сива жінка, запитала:
— Це якийсь новий континент: галасвіта? Поясни, будь ласка, де він.
— А ви матір мою спитайте... Тільки що — так одразу: “А-а, галасвіта б ти пішов!”
— Галасвіта — це десь, мабуть, на місці загиблої Атлантиди, — сказав директор. — Одне слово, збився з курсу, блукаючи у своїх галасвітах... Тікав, а чого? Від кого й куди тікав?
— Я й від вас утечу.
— Зловимо, — спокійно мовив директор. — Один філософ казав: “Світ повив мене, та не спіймав”, але то був, певне, недосконалий світ... А наш такий, що одразу руку тобі на плече: ходіть-но з нами, товаришу Кульбако...
— Втечу! Втечу! Хоч і ланцюгом прикуйте!
В очах директора, де перед цим була привітність, враз похолоднішало:
— Тільки ти, будь ласка, не лементуй! І руки — з кишень, бо кишені позашиваємо. І в очі мені дивись.
Нема ще в школі таких апаратів, щоб психіку новачка наскрізь просвітлювати, тож тільки й залишається директорові давній класичний спосіб: заглядай у вічі, вловлюй та вгадуй, чим він порадує вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зі шкіл, з дитячих приймальників найбешкетніші, найбуйніші, ті, що двері відчиняють ногами, зрозгінці, а руками трощать все, що тільки попадеться... Цілі колективи педагогів часом не можуть впорати такого одного... Чого-чого, а винахідливості, щоб дошкулити вчителям, цій публіці не бракує.
Яким же буде цей? Настовбурчений стоїть, вовчкуватий, ображений твоїм зауваженням. У змружених очатах зачаїлось щось хижувате, сторожать вони кожен твій вираз і рух, вивчають, прицінюються, в якусь мить то зневагу виказують майже відверту, то знову кудись тікають невловне.
Міцний підкинули горішок.

читати