Завантажити

штрафної поколупані, рябіють різними написами, що їх залишили після себе невідомі Порфирові попередники. І сам Порфир часу не гаяв, встиг увічнити себе, прооравши цвяхом навкіс через стіну: “Хлопці! Смерті нема!” Наче звертався в такий спосіб до плавневих своїх товаришочків, підбадьорював їх на той випадок, коли б котромусь із них довелося потрапити сюди, за оцинковані двері, в провалля нудьги і самотності.
Начальник режиму одразу помітив свіженько нашкрябаний Порфирів заповіт, з веселим прижмуром глянув на хлопця:
— Віриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разі, краще, ніж слізьми підлогу поливати... А цвях, яким стіну проорав, викладай сюди.
— Який цвях? — і погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.
— Давай, давай, не примушуй чесну людину лізти до тебе в кишеню.
Довелося віддати.
— Беріть, якщо вже й цвяха боїтесь.
— Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тільки випустили, — так йому тої свободи кортіло. Добре, що хоч без хірурга обійшлось, сама природа допомогла...
Ох, як розуміє Порфир того невідомого: іноді настрій наляже такий, що на все зважишся, аби лиш звідси вирватись. Інакше цю публіку не проймеш! Адже їм, дорослим, усе можна: і горілку жлуктять, і наклепують один на одного, а ти тільки школу пропустив, ніч дома не ночував — і вже тебе за шкірку та на режим! У неволю! У камеру смертну!
Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна... Кімната як кімната, тільки двері цинком окуті й з вічком, щоб вартовому було куди зазирати. Вірний друг — тапчан до твоїх послуг... Зараз на ньому сидить товариш Тритузний та лагідно з тобою бесідує.
— Знаєш, у чому біда твоя, хлопче?
— А в чому?
— Ременя путнього на тебе не було.
— Був.
— Ой навряд... Мені ось у твоєму віці доводилось уже на хліб заробляти. Один рік погоничем, другий — іди льохи-виносховища колоністам копати. Лопату в руки і нарівні з дорослими цілий день, — аж полуда на очі вилазить.
— Так то ж... колись.
— Авжеж. Тепер інше, тепер ви з пелюшок знаєте свої права: давай вам “Артеки”, гармоніста штатного, розваги всякі... А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? Глянеш, скільки тих старшокласників — парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони ціле літо байди б'ють... Такі трудрезерви — й на вітер!
— По-вашому, канікул зовсім не треба?
— А навіщо вам стільки канікул? Щоб більше дичавіли та в шкоду лазили? Батьки-матері день крізь день на роботах, а ці тільки й знають Дніпро, човни, транзистор, карти... Або ватагами швендяють, доки десь таки на своє наскочать, їдемо торік з нашим директором на Брилівку, а з кучугур дівча якесь вискакує навперейми, кричить, перелякане. Зупинились: що таке? Виявилось, хлопці снаряд знайшли і котромусь закортіло всередину тій іграшці заглянути. Ну й заглянув... Ще ми його і в лікарню відвозили, поклали просто хірургові на стіл...
— Вижив?
— Але ж інвалідом буде! І сказати б за діло, а то так, з дурної голови... Оце ж і ти: нікого над собою не визнаєш, пішов і пішов по життю пустопаш... А була б на тебе, хлопче, міцна рука, вміла б приструнчити, не опинився б ти зараз ось тут, у штрафній, не соромив би матір перед людьми. Чесна трудівниця, а має через тебе, шмаркача, ганьбу терпіти!
Нагадуванням про матір Тритузний найбільше й дошкуляє Порфирові: соромиш, ганьбиш... Хоч би вже в це не ліз! Нудить, повчає, а в самого ніс червоний, голос хрипить — не одну, мабуть, цистерну горілки видудлив за життя... Наставник! .Раніше Тритузний нібито єгерював у мисливському господарстві, є таке неподаля Комишанки, на відкриття сезону всі туди, бабахкають цілий день, птицю розполохають, метається в небі, нещасна, не знає, куди й подітись... Скільки того птаства, мабуть, перебив цей Тритузний: такий ні качці, ні каченяті пощади не дасть...
— А є такий закон, щоб лелек убивати? — зненацька запитує хлопець, дивлячись у вічі Тритузному.
Начальник режиму погладжує міцну щіточку вусів. Йому й невдогад, звідки це аж сердите запитання. Бо ж сам він не був свідком того, як знайшли напровесні величезного мертвого лелеку під радгоспівським гаражем, у калюжі крові, з крилами задубілими... Таким його вранці люди побачили після нічної чиєїсь розваги. Всі обурювались вчинком невідомого птаховбивці, шофери нахвалялись ребра йому поламати, якщо виявлять, а Порфир і в школу не пішов того дня, бо нащо йому й школа, коли отакі є на світі... Кому він заважав, той птах? Був зовсім довірливий до людей, десь аж із Африки прилітав на цей радгоспний гараж... Опустіло лелече гніздо. Скільки пам'ятає себе Порфир, усе воно було, усе стирчало хмизом на гребені сарая, і дзьобатий господар спокійно стояв на одній нозі та виклацував, згорда озираючись довкруги, нікого не боячись... І ось — нема. На словах усі за природу, всі такі розумні, а хтось таки ж руку підняв, хтось убив?!
— Чого ж ви мовчите?
Хлопець з настовбурченим виглядом ждав відповіді, і Тритузний

читати