Завантажити

та гаками-самодерами, тим, що аж божеволіють, коли рибець іде мимо них під час нересту, він скаже: “Оголошую вам бій без примирення! Доки будете ви, доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень і вночі, на всіх берегах, на всіх водах гирла й лиману! І пощади від мене не ждіть — пощади не буде, оголошується вам від мене вічна війна!” Бо, крім усього, з браконьєрами в Кульбаки ще свої порахунки...
Мрії мріями, а поки що тапчан, та всевидяча дірочка в дверях, та високо, аж під стелею, єдине вікно, хоча й чимале (бо належну норму сонця тут навіть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилітає, сідає навпроти вікна на гіллячці дерева, ще голого, весняного. Погойдуючись, цівкає до Порфира, щаслива, від квітневого вітру п'яна. Здається, карасик. Є така пташка плавнева, трішки більша за горобця, любить жити в комишах. Зв'язує чотири-п'ять комишин, робить над водою підвісне гніздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойдається ціле літо та дітей виколихує.
Цівкання пташине навіває Порфирові інший настрій, почуття покинутості змінюється надіями, полонить хлопця все та ж невідчіпна думка про втечу, знов збуджується в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його звідси в плавні та лимани, на простір, де право-воля, де ти, як бог. І ніякий ваш карцер, ніякі Тритузні та Синьйори Помідори не упокорять його, надія живе, жевріє під попелом невдач! Нелегко звідси втекти, та все ж нема на світі нічого неможливого, — смерті, хлопці, нема і не буде! Хай зловили, запхали сюди, хай і тут спіткала невдача, а колись же таки й пофортунить. Треба лише зметикувати, зуміти їх обхитрити. Було ж одного разу, коли торік вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й Порфирова лобата голова поміж степовими головатими кавунами... Опинившись на одній із тих лайб, заховався, защух між горами рябих, мелітопольських та голопристанських, ще теплих після степового сонця. Ото була плавба! Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло). Вгору, навпроти течії, поволі йде розложиста баржа, пропливають береги в сріблястих вербах та незнайомі пристані-причали, люд річковий снує, хлопчашня купається, десь із протоки сіно правлять човном — цілий стіжок пливе... Заготовачі, що супроводили баржу, розлігшись посеред палуби, грали в підкидного на кавунах, потім вечеряли, пісень співали... А коли стрічні судна запитували їх: звідки? — відгукувались на все Дніпро добре знаним тут жартом-примовкою:
— З Комишанки, з козацької сторони!
І так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив і плив до самих шлюзів з ними маленький втікач, і лише коли шлюзувались, виявлено було між кавунами безплатного пасажира, — зі сміхом річкова міліція зняла з баржі навіть їм незвичного кавунячого “зайця”...
Аж усміхнулась душа, згадавши про ту пригоду. Повеселішав одразу Порфир. І ніякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся з якоря, зовсім відчутно поплив кудись разом зі своїми пошкрябаними стінами: мов летючий корабель, летить уже він серед вільності, під блакиттю весни на крилах нестримної дитячої уяви. І ніхто не зупинить цього корабля, ніяких мурів для нього нема, все він розсуне, проб'є, несучись до того світу-галасвіту, де води такі красиві сяють, і птаство ґелґоче, і вільно похитується під сонцем очерет, вилинялий після зими, по-весняному бурий, русявий, як ти!

V
— Оце, діти, планета, — рука вчительки лягає на глобус. — Наша красуня планета... По-перше, вона кругла...
— Як кавун?
— Вважайте, як кавун...
— А хвостик є?
— При чому тут хвостик?
— Ну, в кавуна ж хвостик!
Карантинники, понахилявшись до парт, потішено пирскають, спідлоба позиркують на вчительку: чи не образиться? Ні, не образилась. Навіть посміхнулась їхня Марися Павлівна:
— Ох, Кульбако... Ох, мудрець ти в нас... Хвостиком від планети цікавишся, а спитай тебе, де живеш, де твоє місце на цій планеті, то навряд чи й зумієш на глобусі показати.
— Де живу, я й без глобуса знаю... Ось відпустіть додому — з зав'язаними очима втраплю.
— Комишанка йому найлюбіша, — сміється з передньої парти Карнаух. — Столиця!
— А то ні? Очерети в нас найбільші на планеті... Один в'єтнамець казав: вони у вас — як бамбук!.. І так аж до гирла —кінця їм не видно, нашим очеретяним лісам!
Заховаєшся — вік шукатимуть і не знайдуть! А рибки там! Устанеш раненько, ще й вода рожева, примостишся десь під очеретом, а воно ж клює!..
— Ану збреши нам ще про сома, — під'юджують хлопці. — Що з берега тебе потяг!..
— А таки ж було, — стверджує хлопець. — Кілограм на сто бюрократа підчепив! Я його сюди, а він мене туди, я його отак, а він по мені хвостом я-а-а-к дасть!..
— Годі, годі, — уриває його захват Марися Павлівна, — знаємо твої подвиги...
І далі веде урок. На столі перед нею лежить розкритий так званий сигнальний зошит, куди потраплять всі твої гріхи, жодного Марися не пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрі, що туго облягає

читати