Завантажити

вогнем пашить, босою ногою в пісок не ступнеш, і лише лоза виноградна якимось чудом все ж приживляється під Оксаниним доглядом, звідкись соки бере, розвивається. “Ось так, як ми саджанці, так ви дітей наших бережіть”, — могла б ця молода жінка зараз сказати Марисі Павлівні, і було б то справедливо. Найдорожче, що має в житті, сина єдиного, віддала вона тобі на виховання, не впоравшись з ним сама...
— Не віддала б я вам його, — сказала задумливо мати, — та тільки ж школа стогне, і сусідки просять: віддай та віддай, Оксано, його в той інтернат, бо й наших позводить з ума та з толку... Він же тут для всіх комишанських бешкетників авторитет!
— Чим же він цей авторитет здобув? — запитала вчителька.
— А тим, що вірний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скоріше навіть на себе провину візьме... І меншого вдарити не дасть, завжди заступиться за нього перед забіякою. Якщо, каже, руки сверблять битися — бий краще мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь! Мабуть, у діда вдався...
Весь час кортіло Марисі дізнатись ще про одне — найінтимніше: від кого ж дитя, з якої любові? І коли, зрештою, зважилась запитати, то жінка сприйняла це на диво природно, навіть не зніяковівши: видно, не було їй чого соромитись у своєму минулому.
— Дехто каже, Оксана то ж така... легковажна, вона за вільну любов, безшлюбне з котримось зійшлась, — говорила мовби до марев, що вже зривалися, струмували ледь помітно попід обрієм. — І дитя в неї, мабуть, тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тільки свободи дай... Не суперечу — безшлюбне, беззагсове, але ж я таки по любові зійшлась! — стиха аж вигукнула вона. — Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, — покохала, і все. Хоч дехто й радив, щоб на аліменти подавала, але ні, кажу, так обійдусь. Гордість людині дорожча... Та й станція мене скривдити не дасть. А колись ще він і сам, може, мене знайде, хоч сиву розшукає, щоб подивитися, якого ж сина виростила мати-одиначка з своєї першої та, певне, вже й останньої любові…
Ні скарги, ні нарікань не було в її розповіді, скорше вона просто виповідала себе цьому сонцю й просторам, спокійно виливала душу цим уперше зустрінутим людям, віддалившись поглядом, задивившись у прозорі текучі марева, як у свої минулі літа.

III
Режим напівсвободи — так у них зветься це собаче життя. І саме таким уявляється воно малому комишанцеві. День твій і ніч розписані тут по хвилинах: лягай, вставай, бігом туди, бігом сюди, лише з двору не смій ані кроку... Брама залізна, глуха. У будці вартовий невідлучно. В який бік не розженись — мур тебе зустріне, мур такий, що його і собака не перескочить. І вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя! А йому і вночі плавня волею дихає, риба при місяці сплескується, очерети шелестять.
Десь там весна, птахи з вирію повертаються, а ти безвилазно за цим глухим муром. Найнудніше місце на світі! Монастир колись був, потім колонія неповнолітніх правопорушників, тепер школа. Тільки не просто школа, а спецшкола — цим “спец” багато що сказано. Всевидющий цупкорукий режим — він тобі тут батько. Звелять співати — співай, скажуть за парту — не огризайся. А як тільки старший хто на поріг, одразу схоплюйсь, виструнчуйся:
— Вихованець Порфир Кульбака вивчає правила внутрішнього розпорядку!..
Під нулівку остригли. Тут усі стрижені — плем'я маленьких стрижених людей. Винятком хіба що старші — ті, що здобулись уже права на чуби. Довго тепер Порфирові ждати, доки чуб відросте. А зараз і мама б не впізнала: голомозий, мов арештант, у карцері сидять. Не встиг озирнутись, як уже в карцер його запхали. За спробу втечі, за те, що з душової через кватирку хотів випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришеві Тритузному, начальникові служби режиму. Страшенної сили чоловік, дарма що віку пенсійного. Не пробуй і вирватись, коли він схопить тебе та, як обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тільки десь там коридором крокує вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чує його залізну ходу, чув навіть віддих, коли грізний вартувальник зазирає крізь вічко до карцеру, чи то пак штрафної кімнати, як вони його культурно величають. Потім засув брязь! — двері відчиняються, — здоровенькі були, товариш Тритузний вирішив провідати героя невдалої втечі.
— Ну як ти тут? Не випарувавсь?
— На місці, осьосьо, — озивається Кульбака з тапчана.
— Тільки ти встань, коли старший заходить.
— Не розумію, чого вставати? — хлопець підводиться знехотя.
— Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає!
— Ну хай буде вам честь... Хоча всі знають: влада людину псує.
— Не псує, а тільки проявляє... Все, що було в ній раніше, виходить на поверхню...
Зачинивши за собою важкі, цинком оббиті двері, Тритузний має звичку пройтись по кімнаті сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потім сідає на тапчані й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стіни

читати