Завантажити

часом її аж досада бере на директора: ось такого крученого, може, навіть небезпечного, саме їй доручив! Досі матір мордував, а тепер тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з неї посміховисько. У вигадках він невтомний, цим живе, просто дивуєшся, скільки в цьому створінні енергії до життя! Уже й перед сном, коли в ліжко заженуть, хлопець, комікуючи, визиркує з-під ковдри, ще не нажартувався, оченята — дві іскорки хитруваті — жваво нишпорять по сусідах, вишукують комічне щось і в тобі, виховательці, і лише коли зачуються з коридора командорські кроки вартового, аж тоді замруть, стануть одразу святі... Уперше зустрічається молода вчителька з таким характером, з маленькою затятою людиною, в якій так химерно поєдналось вроджене й набуте... Лагідність і підступність уживаються в ньому поряд, він уміє зачаїтись, зробити ангельські очі, після зухвальства шовковим стане — і все це заради чого? Втекти, вирватись звідси — ось його найжагучіша потайна мета, і задля неї він це зупиниться ні перед чим, ні перед яким обманом, піде на лестощі, на хитрощі, на будь-яке крутійство, — адже такі речі в його очах зовсім не вада, це скорше геройство. День за днем виношує своє потайне бажання, і почувається, що воно живить його, дає політ уяві, для нього вирватися звідси — це єдиний спосіб самоутвердитись, відстояти себе, непогамовну й затяту свою особистість.
Вчителька пробувала бесідувати з ним наодинці, підбирала тон довірливий, відвертий:
— Скажи: чому з усього ти обираєш втечу? Звідки ця бігоманія? Чи болить тобі що? Чи так дуже сумуєш за кимось потай?
Не відкривається, не хоче нікого пускати у свій з ілюзій збудований світ. Один раз тільки, ніби ненароком, признався:
— Находить на мене таке... Як засмокче отут, як підступить під душу!.. І мушу, мушу тікати!
— Куди?
— Хто зна й куди.
— Чим тобі в нас погано? Ми хіба не уважні до тебе? Ми хіба злого чогось тебе вчимо?
Насуплюється хлоп'я, перемовчує, і лише тінь якась болісно перебігає по обличчю. Говори після цього скільки хоч і що хоч, а він німуватиме, замкнеться в собі надовго. Сидить, повитий смутком дорослого, думою людини, що вже по-своєму вмислюється в життя.
Деколи Марися Павлівна й після відбою заходить з черговим по режиму до кімнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всі на місцях, чи ніхто не прихворів, чи рівно дихають ці звезені з усіх усюд, по горищах та підвалах назбирані, по вокзалах та пристанях наловлені люди, трудні, малолітні... Лежать, спочивають хлоп'ята, звільнившись аж тепер від усяких обмежень, піддані лише одному — владі своїх сновидінь. Декотрі усміхнені, інші присмучені і всі — значні, загадкові. Той лоба нахмурив, а цей раптом здригнувсь... Чого він? Психіка помітно порушена: бо втікав, ловили, жахавсь... Бешкетники, правопорушники зараз, а виростуть — будуть ким? Пристоїш над його, Порфировою, бешкетною душею, що нарешті втихомирилася після денних витівок та шаленства, і, вслухаючись, почуєш, як і вночі продовжує вона жити, як і вві сні ця баламутна душа воює з якимись невідомими силами. Оце, діти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в голубих серпанках летить у всесвіті ваша красуня, а правопорушне дитя дихає нервово, раз у раз здригається під казенною ковдрою щупляве його тільце, що вночі став зовсім маленьким, безпомічним. Лише ось тут, мабуть, до кінця й відчуваєш, що перед тобою дитина, створіння беззахисне перед всіма тривогами світу, істота, в якої, одначе, в свої проблеми, і не менш серйозні, аніж у дорослих, є переживання, скрути свої і внутрішні драми, і аж тут до болю відчуваєш, як потрібна цій маленькій людині підтримка чиясь, материнське тепло та батьківська опора... Стоїш над ним, і горло тобі здушується, що не знаєш, як йому допомогти в цій нервовій нічній метанині, коли вже нема ні хвацькості в ньому, ні розбишацтва, а тільки голос так благальне докликає з темряви найріднішу людину, з такою пронизливою ласкою-мукою кличе крізь жахіття снів:
— Мамо! Мамуню!
Ніколи не чула такої пронизливості благання, нікого не було їй так шкода, як зараз його. Що йому сниться? Хто його переслідує? Щось його мучить, якихось страхіть ще він не подолав, б'ється, може, з браконьєрами на лимані чи з гуркотнявою екранних війн, з неонами міст і кошмарами Хіросіми... То передихне, то знов заскімлить, то раптом аж засміється, — сни втоми не знають! — дитяча відважна душа знов і знов стає на бій з нападами якихось тільки їй відомих чудиськ-химер... Заспокійливо торкнешся рукою його колючої гарячої голови, і душа тобі заходиться, проймається співчутливістю до хлоп'яти, а воно ніколи й не дізнається, з яким почуттям стояла колись вчителька над ним у цій карантинній темряві, де маленьке нервове тільце, аж звиваючись, жалібно поскавулюючи, б'ється й б'ється з темними загадковими силами ночі.

VII
Одного дня прибула якась комісія, довго ходила по території школи, в усі закутки заглядала, а карантинники тим часом мліли від догадок: чи зайдуть і

читати