Завантажити

Тритузний ніби засвідчує, що то значить — користуватися полином: коли невідступне, як ось він, це чортове зілля вживаєш, тоді в тебе й колір обличчя здоровий, і хода пружна, і виправка, навіть у такому солідному віці, ще брава, молодцювата.
З появою Антона Герасимовича вчителі одразу стають поважними, сміх де й дівся, хоч Марися Павлівна аж губу прикусила, щоб утриматись під час нежданого візиту в належній серйозності. Тритузний догадався, що це була в них пауза, весела передишка, бо, видно, до очманіння дозасідались, аж посоловіли всі. Антон Герасимович досить скептично ставиться до цих нескінченних учительських сидінь, де люди дорослі — на чолі з директором — годинами сушать собі голови над тим, звідки беруться шибеники, босяцюги, халамидники та які педагогічні хитромудрощі протиставити черговій витівці котрогось із своїх малолітніх правопорушників,
Знаючи, що має право бути присутнім на педраді, Антон Герасимович повагом проходить до улюбленого свого кутка, сідає якраз під написом: “Діти — майбутнє народу”. А перед ним по стінах барвисті художні орнаменти, що їх виставив на огляд колегам Артур Берестецький, вчитель малювання та співів (або, як він каже, “навчитель красних мистецтв”). Квіття, виноградні лози та листя, скіфські й сучасні мотиви в химернім поєднанні — все це він збирається подати на обласну виставку самодіяльних митців. Тритузний мимохідь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при цьому ні схвалення, ні осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивій голові Тритузного, він його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому це дозволяє, а по-друге, в кашкеті почуваєшся якось певніше: одразу видно, які в тебе обов'язки і що ти людина міцного вишколу й дисципліни. Знав Тритузний, що його звичка не скидати в учительській кашкет викликає в декого з педагогів реакцію іронічну, так само як і його манера говорити урочистим тоном про свої обов'язки: “Ми, надзирательський состав, наполягаємо і т. д.”, одначе й далі тримається свого, бо вважає цілком природним саме цей тон і цю манеру для себе, корінного кадра, що чи не єдиний тільки й. зостався тут із працівників колишньої трудколонії неповнолітніх, суворої попередниці спецшколи.
— Випадок цей якраз підтверджує наші спостереження, — говорив Валерій Іванович, звертаючись до своїх колег та колежанок. — Типова дисгармонія поведінки. Безгальмівність, показна бравада, якою іноді приховують душевну травму, якісь внутрішні розлади, що можуть призвести навіть до руйнацьких дій... Доки не суперечиш йому, все гаразд. А тільки заперечив, вибухав бурею гніву, крику, сліз...
— Сліз не було, — уточнила Марися Павлівна. Оскільки начальник режиму не зводив погляду з директора, то Валерій Іванович у двох словах пояснив йому, про що йдеться: розглядались зауваження, що їх залишила комісія, зокрема щодо “феномена Кульбаки”, як буде потім записано в протоколі педради. Звертаючись до Марисі Павлівни, директор попросив доповісти, як почуває зараз себе той клятий комишанець.
— Пазурята випустив, і не підступиш до нього, — доповідала Марися Павлівна. — Починав був відкриватись, з'явились навіть були проблиски чогось схожого на гризоти сумління, а після відвідин комісії, після образи, якої йому було завдано, їжачок наш знову замкнувся, озливсь, очужів... Хочете знати, хто винен? Ми, вчителі. Вимагаєм сліпого послуху, забуваючи, що слухняність і покірність — це ще не ознака душевної доброти... Затявсь, одне слово. Не знаю, як цього разу з ним і повестись...
— Найперше, не виказуйте, люба колего, ні тіні розгубленості перед ним, — порадила Ганна Остапівна. — Бо той психолог одразу ж скористається.
— Вам добре, Ганно Остапівно: у вас такий досвід, такий стаж...
— За цим не журись, від стажу й ти не втечеш, — з усмішкою мовила Ганна Остапівна. — А втім, щоб не було нарікань, я можу Кульбаку до своїх забрати, мені якраз такого клятого бракує... Згода? Тільки глядіть, щоб потім не пошкодували.
Директора, видно, зацікавив такий варіант. Глянув на Марисю Павлівну:
— То як?
Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотіла почути, як поставиться він до цього, бо ж удвох вони відповідають за клас, за свій табунець... З самого початку директор точно визначив їхні обов'язки:
Борис Савович втілюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе, дисциплінарне, а Марися Павлівна має внести начало материнське, адже ласки й ніжності цим шибеникам треба не менш, ніж дисциплінарних заходів. Ось так і виступають вони педагогічним дуетом, у якому Марисі все ж випадає вести першу скрипку, так велить їй діяльне й бурхливе “начало” її вдачі. І навіть зараз, коли вона жде слова свого колеги, він мовби й не чув, сидить, схилившись у роздумі над своєю золотою каблучкою (Борис Савович недавно одружився і ще носить на пальці обручальний перстень).
— Самолюбство їй не дозволить визнати поразку, — підкинув учитель фізики, зіщулений, з насмішкуватими очима чоловічок.
— Справді, хай уже як є, — сказала Марися

читати