Завантажити

директорське слово сказати...
— Гаразд, — сказав директор і, звертаючись до всіх, додав діловим тоном: — Розгляд конфліктної справи переноситься на вечірню лінійку.
...А на вечірній лінійці, коли вже горніст відсурмив і струнко завмерли вишикувані загони, директор вийшов на середину плацу й, піднявши в руці школярську записку, голосно і ніби навіть весело запитав:
— Чия?
Суцільне мовчання. Усі погляди — на той клаптик географічної карти (здається, шмат Нової Зеландії), на те анонімне посланіє, в якому котрийсь невідомий, звичайно ж, одразу впізнав свій твір...
— Хто писав?
Ніхто нічичирк.
Директор перевів погляд по рядах, зупинив його аж укінці, де окремо стояли карантинники — ще не в формі, ще хто в чім.
— Впізнавай і не соромся признатись!
Знов тиша, мовчання.
Потім хтось запитав із задніх рядів:
— А що в записці?
Валерій Іванович підняв угору той шматок Нової Зеландії:
— В записці повідомляється, що вихованець Кульбака дозволив собі нешанобливо відгукнутись про одного з наших заслужених працівників. Легковажним прізвиськом образив літню людину — ветерана служби режиму... Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?
З шеренги карантинників видихнуло глухо:
— Правда...
— Вийди наперед і повтори так, щоб усі чули.
Кульбака залишив стрій, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повні груди повітря, видмухнув із себе на всю силу:
— Правда!
— Стій тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати — хто підкинув записку?
Ряди німували. Товариство горіло бажанням виявити: хто? Автор, одначе, не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легіонів.
— Пояснюю, — голосно звернувся він у бік карантинників. — Ми проти ябедництва! Такі речі в нас не практикуються. Наш колектив вважає, що доноси принижують людину. І що з донощика, хай навіть малолітнього, може згодом вирости хіба що шкурник, підлиза й малодух, а не вірний товариш, мужній громадянин.
Щось прошелестіло по шеренгах — здається, сказане сподобалося вихованцям. Бо хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким! Але справа не зрушилась, той невідомий писака й далі волів залишатися невідомим: занишклий, прищух десь у рядах і не дихав. Кульбаці аж язик свербів сказати директорові: “Я знаю хто”, — але директора, видно, цікавило інше, йому важливо було, щоб той сам зізнався. І він знову взявся терпляче розтлумачувати — і більшим, і меншим:
— Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповіщення, помітив щось негідне за товаришем (курив там у туалеті, чи що), то правило в нас таке: виходь ось тут на лінійці і перед лицем товариства відкрито говори. Будь ти хоч третьокласник, а зважився сказати слово критики про восьмикласника, сміливо виходь і, як ото мовиться, ріж йому правду в живі очі.
— А тоді начувайся, — кинув упівголоса котрийсь із малюків.
— Помсти не бійтесь! Якщо хто спробує мститись за відкрите, правдиве, при всіх на майдані сказане слово... Та й не буде помсти. Бо то було б негідно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тоді на твій захист... То хто ж писав? Ми, звичайно, маємо можливість виявити, але хочемо, щоб автор сам зізнався. Щоб знайшов у собі мужність. Отже, ще раз питаю: чиє творіння?
І тоді з гуртку карантинників пискнуло зляканим тоненьким голоском:
— Моє.
— Ти, Карнаух? Виходь на люди.
І ось він, пуцьверінок капловухий, чи не найдрібніший з-поміж усіх, видибує, блідий з переляку, отетеріло зупиняється перед директором. Занедбане, нещасне створіння з гостреньким підборіддячком, з гостреньким пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем, потім, поволі рвучи записку на дрібненькі шматочки, обернувся до Кульбаки:
— Знаєш такого?
— Ще й як!
— Міг би ти йому — ось тут прилюдно руку потиснути?
— За що така честь?
— За мужність. За правдивість. За те, що знайшов у собі духу зізнатись!
Кульбака зверхньо глянув на геть зніченого Карнауха, свого шашкового партнера, що так невдало дебютував на ниві тайнопису, пропік його поглядом і аж по тому через силу вичавив із себе:
— Хай підійде.
Директор, порухом брови підбадьоривши Карнауха, звелів йому:
— Підійди до Кульбаки.
Потупцявшись, поогинавшись, перемагаючи сам себе, Карнаух ступнув нарешті до Кульбаки і сторожко, наче боячись, що його вкусять, простягнув навстріч комишанцеві свою грішну руку. Порфир, одразу звеселівши, чіпко схопив її і, на втіху публіці, смиконув те нещасне рученя так, що Карнаух мало носом не заорав.
Дружнім сміхом відповіло товариство на цю штукарську витівку комишанця. Сказано ж: артист!

IX
А тим часом весніє, весніє... Вечорами, коли учителі розходяться по домівках, іноді чути скрики птахів у темному небі — журавлі чи гуси гомонять, крізь темряву летять на північ. Буває, зупиняться вчителі просто серед вулиці, щоб послухати вічно бентежливу мову

читати