Завантажити

приглядається: ану, які ви, мовляв, наставники?.. Чи кожен із вас правдивий, стійкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й на ділі бажаєте і мені добра? З перших кроків уже маємо дати відчути йому, що опинився він у колективі людей вимогливих, але й справедливих, доброзичливих, тактовних... І з цього погляду, я вважаю, ми не зовсім педагогічне повелися з нашим вихованцем під час відвідин комісії. Зокрема це стосується вас, шановний Антоне Герасимовичу. Ваші деякі припущення щодо минулого Кульбаки були, м'яко. кажучи, безпідставні, отже, й не педагогічні.
— Я в педагоги не пнусь, — сердито відказав на цей закид Антон Герасимович. — А до чого ваші тактовності ведуть — ось подивіться самі...
В інтригуючій мовчанці він добув з кишені кітеля якийсь папірець і, підійшовши до столу, поклав перед директором:
— Читайте.
Якесь послання на шматині заяложеної географічної карти. Усі притихли, доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по обличчю Валерія Івановича, коли він дочитав цидулу до кінця.
— Звідки це у вас? Начальник режиму буркнув:
— Хтось підкинув у діжурку.
— Ось так починаються анонімки, — сказав Валерій Іванович, передаючи папірець на ознайомлення Ганні Остапівні.
— А помилок! — вжахнулась вона. — Ну й грамотій...
— Та що ж там таке? — не втерпіла Марися Павлівна.
Своїми словами Ганна Остапівна переповіла, що перед, ними донос на Кульбаку: нібито він погрожував начальникові режиму якоюсь страшною помстою — чисто дитяча витівка...
— А прізвисько? — нахмурився Тритузний. — Це мені ще прізвисько носити від поганця!
— Яке ж? — звеселівши, поцікавилася Марися Павлівна.
Ганна Остапівна, видно, вважала, що розголосити буде неделікатне щодо Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковіючи від обурення, сам вигукнув:
— Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив! Вчителі розсміялись.
— Що ж тут образливого? — здивувався піснолиций вчитель математики. — Саламур, як відомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я, скажімо, охоче вживав, доки дозволяла печінка... Саламур — зовсім не лайка, нічого в цьому образливого не бачу.
— Я теж, — підкинув Берестецький. — Це ви самі собі уявили, що в його сприйманні саламур неодмінно має означати щось страшне, пекуче й нестерпне.
— До того ж кому вони тільки цих прізвисьок не наліплюють? — добродушно сказала Ганна Остапівна. — Мене ось, скажімо, Буддою позаочі звуть... Борис Савович для них — Боцман... Марися Павлівна — просто Марися, або Кручена.
— Або ще: Відзігорна! — засміялась Марися Павлівна, — А мені це навіть подобається.
— Вам подобається, то й носіть! — вигукнув Тритузний. — А я не маю наміру. В мене законне прізвище в, воно в наказах фігурувало, в подяках за відмінну службу... Тритузний — це Тритузний, а не Саламур, так було й буде!
Валерій Іванович, тамуючи усмішку, спробував заспокоїти ветерана:
— Пожалійте себе, Антоне Герасимовичу... Це ж дрібниця, і чи варто на неї так бурхливо реагувати?
— Просто гоголівська історія якась! — з веселою міною вигукнула Марися Павлівна. — Той того обізвав гусаком, і вже судову тяганину затіяли на роки... То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дітьми воювати — це ж просто смішно!
— То хай ліплять, що заманеться? — рішуче глянув на неї Антон Герасимович. — А в мене сім'я! Сини, онуки! В мене підлеглі, крім того!
— ...весь надзирательський состав, — пошепки підкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, репліку почув і закипів з новою силою.
— А ви ж як думали? — сердито обернувся він до патлатого “навчителя красних мистецтв”. — Дисципліни без авторитету нема — невже цієї азбуки вас не вчили? І якщо вже в такому закладі начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам оті й патли обсмалять!
І знову — вкотре уже! — заговорив про своїх синів: не пішаки, мовляв, вони, повага їм і згори і знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб і на них прізвисько перейшло?
— Сини у вас справді орли, — підхвалила Ганна Остапівна, мабуть, щоб приспокоїти, але це тільки розпалило в Тритузному його батьківський гонор.
— Бо не панькався з ними! — гримнув він. — Не тинялись з транзисторами по парках до третіх півнів! Як одне так і друге знало: не прийде вчасно додому, то дістане по м'якишу — все пір'я з нього обіб'ю!.. А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни!
— Тут школа, — нагадав директор. — Бити чи не бити —це шекспірівське питання в нас не існує, кулачного права не визнаєм... Не штурханами — теплом гуманності бийте їх, Антоне Герасимовичу...
— Я ж до нього як до людини, — аж застогнав Тритузний. — І в карцер заходив, індивідуально з ним бесідував, старався отямити окаянну душу. А він, байстрюк, чим віддячив... Ні, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! І ви також повинні своє

читати