Завантажити

груди, вона схожа на студентку, на одну з тих, що час від часу приїздять до цих трудних спецшколярчат, щоб практикуватись на їхніх грішних стрижених душах. Марися гарна спортсменка, часто й після уроків залишається тренуватись з художньої гімнастики, коли спортзал вільний; натренованість почувається в її рухах, в енергійній пругкій ході, за що, мабуть, її й прозвано: Відзігорна. Уважна, доскіплива, жваво постукує по класу у своїх модельних на високих каблуках, або, як вона каже, “на обцасах”, зазирне сюди й туди, ніхто не випорсне з-під її ока. І чим її могла звабити ця школа, яка, здається, мала б лише відлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд з малечею тут тобі зустрінеться й бевзь, що вже на дві голови вищий за вчительку і знає на світі все, крім таблиці множення... Той курить потайки, той про втечу виношує думки з маніакальною впертістю. Вона його в музгурток, щоб на трубі грати вчився, а він їй: я вже вмію грати на всіх дверних замках і навіть на дечиїх нервах! Навіщо їй це все? Влаштувалась би собі десь у місті або принаймні в селищі ГЕСу, де в неї нібито є наречений — лейтенант міліції Степашко, що якраз відповідає за неповнолітніх, по пристанях та причалах полює за такими, як оці ангелочки. Чемний, культурний, одначе, якщо ти де-небудь схибив, не в той бік задивився, кишені чиїсь переплутав, уже він тебе за шкірку та в дитячу кімнату міліції для ближчого знайомства... Ото й закрутила йому голову Марися. Бо хоч ніби й нічого особливого в ній, не зірка світового екрана, зате з характером, про неї інші вчителі жартома кажуть: “В малому тілі — великий дух”.
Але з такими, як Кульбака, і цей дух не завжди раду дасть. Бо це ж артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже інший, не знаєш, що встругне, якого коника викине. Ніби на живу загадку, поглядає на нього Марися, коли він, злігши підборіддям на руки, мов юний сфінкс, світить на вчительку своїм лукаво-вивчаючим, притамованим усміхом. Якесь вичікування, насторога в тій усмішці, часом іронія, майже глум. Аж ніяково стає вчительці від того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблискує безліч відтінків і значень, вловлюєш у ньому затаєну недовіру й зацікавлення тобою, іронія змінюється чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомиті може обернутись несподіваним глумом, зухвальством. Ведеш урок і раптом чуєш, як десь під партою починає жалібно підскавулювати мовби кимось підкинуте в клас цуценя.
— Кульбако, це ти?
Схоплюється, виструнчується, погляд святий, невинний:
— Що таке, Марисю Павлівно?
— Припини свої витівки.
Губи він навмисно стулює міцно, а воно й далі десь там підскавулюе...
— Кульбако, перестань.
Хлопець на губи вказує, дивіться ж, мовляв, це не я, це не з моїх вуст, а те скавуління знов озивається, десь воно там живе в ньому, в утробі, проситься на волю. Наче Рекс, заскучавши за своїм господарем, знайшов якусь шпарину й подав аж до класу свій жалібний голос. Товариству, звичайно, розвага, клас шаленіє: ну дає цей Кульбака, от артист! А їй...
Іноді хлопець після своїх витівок стає зовсім серйозний, задумується про щось, вчительці, мабуть, здається, що він живе зараз у своїх комишанських очеретах, найбільших на планеті, а Кульбака раптом — ні сіло ні впало — вилазить із запитанням:
— Чи правда, що людина в Хіросімі випарувалась? Що тільки тінь від неї зосталась на тому камені, де її вибух застав?
Зітхне Марися Павлівна. Бо що ж тут відповідати, коли він і сам уже звідкись начутий про ту хіросімську тінь...
Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлівна проситься на урок до Ганни Остапівни, щоб повчитись, як та, досвідчена, заслужена, погамовує цих непогамовних. У Ганни Остапівни якось воно так виходить, що хоча голосу й не підвищує, суворості на себе не напускає, а проте цуценята на уроках у неї не скавчать. Гляне на комишанця і рівним лагідним голосом велить:
— Кульбако, розказуй вірш.
Він і на неї смиренником, святенником, трохи у вічі не вскочить:
— Ганно Остапівно, який вірш?
— Як який? “Мені тринадцятий минало...”. Здається, якраз твій вік.
— Кульбака нам казав, — вкидає Карнаух, — що він ще й при мамонтах жив... Отакий, як є, вже й тоді був... Я, каже, вічний...
— Гаразд, — згоджується Ганна Остапівна. — Вічний, бездітній ти, стоїш над рікою Часу... А вірш все-таки разкажи.
— Я... я... не вивчив.
— Чому? — допитується Ганна Остапівна лагідно, майже ласкаво. — Поясни.
Важко дається відповідь:
— Не зміг.
— Цілий вечір з Карнаухом у шашки програв і для завдання часу не зосталось?
— Не дається мені... не можу...
— Бистрицький ось вивчив. І Петров... І Смалений, і Палагута... Інші можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
— А хіба такий? — в погляді змигує щось зухвальське, бешкетне.
— О, ні: ти в нас особливий. Винятковий. Мічений. Татуювання он на руці — (татуйоване рученя миттю зникає під партою). — Хоч наколювати себе — то не найкращий спосіб утвердити свою особу... Тож

читати