Завантажити

восени.



































*              *              *
Це літо,
Літепло,
Тепло
Текло ,
Сочилося,
Аж раптом,
Немов осінній день на скло,
Налипло поруділим клаптем.
Упало в шерехи нічні,
Розпалось на сліди і крихти.
Час виринати з маячні!
Час озиратися і бігти!
За тим теплом
Летіти вслід.
Якби ж той рай!
Якби ж ті крила!
І буде холод.
Буде лід.
Сніг,сполотнілий, як вітрила.

































  *                     *               *
А це жорстокіше від смерті:
Роки зозулею кувать,
І у безглуздій круговерті
Безглуздо віку вікувать.
Наївно: «…бути ,чи не бути?...»
Бо те і се -
Я так живу.
Бо щастя мить ,
Бо мить спокути
На серці стягують ужву.
Зірки
Для крил моїх найдальші
Між доль
Увічнюють себе.
…Все побудовано на фальші
Під вічним куполом небес!..


































* * *  
Тепер уже не здрастуй,
Бо «прощай»
З тобою нам дорогу перебігло.
Бо сніг за снігом
Біло – перебіло
Потолочили жовтий молочай.
Бо та осіння
Пізня гіркота
Приречена пробитись сивиною,
Зрости між нас холодною стіною
І в кригу замуровувать міста.
Столітньої байдужості лишай
Із валунів чигає порябіло.
Тепер уже не здрастуй , бо «прощай»
З тобою нам дорогу перебігло.














































 *      *        *
Минає літо…
Сиве сонце серпня
Прошкандибає ранком по стерні.
Коли небес криниця невичерпна
Росою стежку вистеле мені.

Минає літо.
Крил прощальний трепет
Немов зі сну тендітний помах вій.
Я ще не голос -
Тільки сонний шепіт
В солодко - юній осені твоїй.

























*           *            *
Ця порожнеча забере мене.
Я розчинюся у перипетіях.
Обіцянках,авансах і надіях.
І не дістане,
Не наздожене
Ніхто й ніколи
Вічного МЕНЕ!
Я сум,
Я сон,
Я сам собі суддя.
Я хтось іще.
Не знаю , хто і доки.
Ось будеш ти.
Я біля тебе збоку.
За нами груднів згорблене груддя
Ці грудні бгали душу,
І душі
Лишилася якась непевна міра.
Я невмирущіш Цезаря чи Кіра,
Я там,
Де цвіркуни,
Де спориші.
Той буде рай!
Мені – то й буде рай!
Я так стомився, вигнаний з Едему.
Ми звідсіля нікуди не підемо!
Я так затявся : « Тільки тут ,і край!»
А ти?
А ти..
Шукати – не знайти.
У цім раю -
Чекать – не дочекатись.
Десь,поза раєм раювала ти
З рум’яним сонцем, місяцем щокатим.
Тебе забрало небо кам’яне
Холоне сон,
І сад багряно скніє
Ця порожнеча забере й мене.
Я розчинюся в цих перипетіях.







 




*    *    *
Я заварю свій чай чеканням
І буду  пити і чекати
Ченцем над свічкою вклякати
Вогнем метеликів скликати
Я заварю свій чай чеканням
Така біда мене насіла
Жалями серце огорнула
Як ти пішла й  не повернулась
В сплетінні доль далеких вулиць
Така біда мене насіла
Кому віддати це кохання
Калині
Терну
Молочаю
Вогонь
Самотність
Склянка чаю
Я заварю його чеканням


































 *           *        *
Невічне наше раювання!..
Вінки цибулі з часником.
І вже чуже парубкування
На кпин махає кулаком.
Хай дармовими гарбузами
Покотять інші женихи
Комусь в чуби під картузами
На глум чіпляти реп’яхи.
Аж гульк!
Давно немає чуба…
Побила скроні сивина.
Та поруч  ти,
Кохана, люба,
Як терпкість юного вина!




































*         *          *
її вуста ціловано не мною
порушиться зимове безголосся
та вітер не кружлятиме весною
русяву заметіль її волосся
і почуттів непоборима зимність
не скресне з круговертю золотою
до буднів призвичаєна інтимність
не буде виснуть над її  цнотою
і чи була
ота несьогоденність
та безтурботність
вірність
незабутність
горить у веснах відблиском зеленим
розгнузданість сердець
а чи розкутість
бо ж забуттям
найвищою ціною
оплачено зимове безголосся
ні злою
ні чужою
ні сумною
мені любов пізнать не довелося
дивитись в очі
пестити волосся
її вуста ціловані не мною



























*            *                *
Перемовчи
На цьому світі
Одне
Любить
Чи не любить
В тремкому  сні
В п’янкому літі
Чудних метеликів ловить
І заздрить чудернацьким крилам
І світом класти
Перший слід
І напинать палкі вітрила
Плекати мрій едемський плід
І розсипатися на гами
Коли веселки п’ють грозу
І росно сіятись лугами
А не червоно
В дерезу
А там і все
Бо значить вітер
По душу
Пахолком біжить
Тож не питай
На цьому світі
Що ліпше
Жити
Чи не жить























* * *
Де сутінки стають на лови,
Де спеку п’є старий горіх,
Зірвалося останнє слово
З височини розлук моїх.
Тоді б узріть глибини вчинку,
Як ситий вечір бовванів
І берегами Северинка
Співала веслами човнів.
Лиш по степах снував неспокій
Непевний,
Як далекий дим.
Все відгуло…
Майнули роки
Де

читати