Завантажити

стежка немоїх повернень
там спав мій день у золотому зерні
і рано вечоріло восени
і квапились нелагідні дощі
пустить за часом
спомини і числа
вуста любов долонею затисла
як шепіт гнав дерева та кущі
як тлумно жовтень чатував страхи
калюжі
мрячно тупилися в небо
тікає стежка
та мені нетреба
бо інші в ноги вдарились шляхи
блукать по світу
та шукать причин
що мендельсон чуже спіткає щастя
даггеротипи нашого безчасся
двовимірність
затисла між площин









*            *              *
мій усміх
полин
мої квіти
мовчання
я міряю час глибиною розлуки
не дотик
лише випадкове черкання
і час розведе наші душі і руки
так швидко зістарять недоля і ліки
і вересень жовтий засне на порозі
не матиме старість ні часу ні ліку
мов свист бугиловий при сивій дорозі
її сивиною
віки наздогнали
і час розпинає її сивиною
що сльози
що радість
ні надто
ні мало
як зводять сторіччя стіну за стіною
шикуються стіни по білому світу
щоб нас роз’єднати
ні кроку
ні звуку
сто раз перев’януть любисток і квіти
ми мічені часом
я вірю в розлуку
так смішно
повірити в чисте кохання
хоч гріх не пробачить претензій на вічність
і вересні жовті
владики і хами
рудої свмоти роздмухують свічі


















 *           *          *
я тільки тінь
холодна сіра тінь
як не болить
нічого окрім тіні
холодних губ болюча мерехтінь
холодна гра уяви і опіній
о знав би хто
як журиться мені
яким вогнем мене торкає небо
коли до мене
ти промовиш
ні
як на кохання скривишся
не треба
гадають люди
тіні не болить
коли й на серце наступить ногою
негода мрячно з неба заімлить
одна лиш ніч  пригорне та загоїть
із бруду
з бруку
з осоружних стін
почуй мене
в благанні
в шепотінні
я тінь твоя
холодна сіра тінь
як не болить
нічого окрім тіні
























*          *            *
Ця любов,
Ця невтішна мука!
Чим я ,люба, тепер живу?
Збилась пісня стріли і лука.
Дні осипались у траву.

Тож , на вістрі якого болю
Я торкнувся твоїх доріг?
Загадково мовчать тополі,
Загадковий гойдають сніг.








































 *             *          *
коли пора сирітства і хули
на лугові хитнеться королівства
як мухи сновигатимуть орли
у немічному відблиску каліцтва
ще до веселок душі відлетять
але тому вина  не тільки старість
і не знайти в минуле вороття
де мрія напина строкате сарі
летять лишень хвилини та дощі
і цілять в нас
дрібніші від гороху
щоб за негоди кутатись в плащі
щоб за кохання забувать потроху
щоб від біди
на вітрі завивать
щоб в оковитій поховати долю
щоб друзі
й ті забули пізнавать
мій континент
не клапоть суходолу
там царство лілій і старих бузків
там божевільно квітне матіола
застуджене рипіння полозків
і цвіркуни
і плес розлогі кола
та відьомського чару омели
недоблагає тінь лісів безлиста
коли пора сирітства і хули
на лугові хитнеться королівства












АЕЛІТА
1

так миттєво
на грім
ти помножиш вологу краплинність
і суєт суєту
ми забудемо грать під дощем
десь плекає гольфстрім
ріннє русло безвічного плину
і годинник піском
наші дні переточує в щем
врешті
п’єсу дограть
і в прощанні ні шатко ні валко
машкарою ховать лицедійське своє ремесло
матіоли горять
у жагунку нічної фіалки
тане плотська любов
ну а іншої в нас не було
2

Веселки згасли
Збилось літо
Зміняло сонце на свічу
Господь з тобою
Аеліто
У ніч розлуки і дощу
На нашім небі
Ані зірки
Як ПОГЛЯД ЗЗОВНІ
Чорне скло
Либонь пора ридати гірко
Картинно супити чоло
Увічнять міфи і Аннали
Твій неповторний бенефіс
Чи ж розгадають театрали
Що цей герой
Блакитний Лис
І незбагненні
Наче кварки
В дощі розтануть три сльози
За ту любов
За третю чарку
За світ веселки і грози
За тих
Що згасли
Ніби спомин
В нудній агонії років
Всого лиш справа
Вийти з дому
Шукати втечі від струмків
……………………………
І сум зцідити покраплинно
Все добіга свого кінця
Воскресне день
Загусне глина
Не дочекається ТВОРЦЯ 
3
Ми з тобою -
Як лютий і літо.
Літо в лютому, влітку зима…
Відлітаєш, моя Аеліто.
Вже для мене і слова нема.
Вже немає сльози чи усмішки,
Ні турботи , ні зла, ні тепла.
Вже нестало ні стільки, ні трішки
Від чудного твого ремесла.
Ти так палко уміла кохати!
Та навчилася,врешті, й розлук.
Піде осінь від хати до хати.
І  з дощем заблукає до лук









































*                  *              *
Десь місяць серпень мружить око.
І місяць срібний гострить серп.
Плетуть тумани білий кокон,
Щоб сад від стужі не отерп.
Той місяць серпень
На баштани
Пузатих скликав кавунів.
І хилитаються каштани
В лапатих крилах кажанів.
А нам з тобою
Випав лютий
З м’якого серця бузини.
Бо місяць серпень – сон забутий ,
Згорів багаттям

читати