Завантажити

В ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ

-- Вуйку, а що то -- тарган? -- повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, намащену товсто смальцем.

-- Бога ти, Іване, дай хоч поїсти по-людськи! -- невдоволено прошамотів набитим ротом старий.

-- То щось паскудне?, -- не вгавав парубійко.

Вуйко тільки мовчки відмахнувся.

-- Хлопці, а ви звідки будете?, -- раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.

-- От тобі маєш, песся лабо!, -- вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. -- То ти говориш, паскуднику?

-- А що я мав робити? -- шморгнув носом малий. -- Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих гевалів. Диви, як роз’їлися на білому хлібі! -- глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.

-- Усе-одно красти – гріх! -- погрозив перстом вуйко Микульця.
-- А здохнути з голоду – не гріх? -- почав обтріпуватися від пилюки упертюх.
-- Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи! -- подобрішав вуйко. -- Сідай. Набивай тельбухи. Може щось цікаве розповіси.
-- З дорогою душею, дядьку! -- малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха і вклонився. -- Панове, дозвольте відрекомендуватися: Міхал Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.
-- Мішку, -- хрустячи цибулею, звернувся по-свояцьки до нього вуйко. -- Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня валяєш.
-- Від роботи, дядьку, коні дохнуть! -- підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.
-- От хитре! -- хитав головою вуйко. Може, тоді порадиш, куди Іванові податися?.

Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.
-- Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу-- третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.
-- Ти диви, яке цабе! -- усміхнувся вусами вуйко Микульця. -- Ми думали, що ти – голодранець. А виявляється – перша людина на вокзалі.
-- Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! -- він глянув на парубійка. Але той мовчав, наминаючи за трьох. Обід для Сили був справою святою.
-- Авжеж, тебе надовго затямиш, -- після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.

-- Добре, колєги! Мені вже час. Справи, знаєте! -- Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.
От типчик! -- сплюнув вуйко. – Жулик на жулику. Одне слово, столиця!

“Сто-ли-ця!”, -- подумав і собі про щось Іван Сила.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, В ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗНАХОДИТЬ РОБОТУ

У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. “Обід!”, -- сонно позіхнув чоловічок у кашкеті. “Мені би роботу”, -- ледве просунув до віконечка півголови Іван. “Ого, який здоровило!”, -- щиро здивувався чоловічок. – Приходь зранку. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Ха-ха. Ну це ми завтра подивимося”. Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив “Перепрошую” і зачинив віконечко, вивісивши табличку “Нема тари”. (З табличками на вокзалі було сутужно).

Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як він, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульця пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у війську.

Тьмаво блимало світло притулку. То тут, то там виникали розмови і через деяких час гасли. Простягнувшись на дерев’яному лежакові, Іван згадував рідні гори, батьків, домашні страви, а найперше – свою кирпату сусідку.

“Бідна Маруська! -- думав Іван. – Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Що вона подумає про мене? Що я розбишака, лайдак, нікче...”. На цьому слові Іван заснув, враз опинившись у себе вдома, де матінка з повною мискою вареної картоплі та горням пінистого молока запрошувала його до святково прибраного столу...

Добре виспавшись, (що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою) Іван прийшов на перон одним із перших. Робота була нехитра: брати мішки та ящики і нести, куди скажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду і холоду вже ноги не протягнеш.

Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників. Це зачепило одного з них, кучерявого молодика, який почав глузувати: “Дивись, село, не надірвись. Бачили ми вже тут таких гонорових. Та кудись позникали”.

Іван вирішив не дражнити нових товаришів, а виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом. Спочатку хотів віднайти вчорашнього знайомого – Міху Голого. Але проблукавши вокзалом півгодини, зрозумів, що в такому натовпі це -- даремна справа. Тоді звернувся до малого обірванця, який просив гроші у перехожих.

-- Голий? Знаю такого, -- примружив той око. -- А що пан хоче від нього? Може, я підсоблю.

Він зміряв Івана з голови до п’ят, прикидуючи, що з нього можна виманити.

-- Та ні! Мені треба Міху, -- відмахнувся Іван.

-- Голий вас сам знайде, коли треба буде, -- втратив малий інтерес до розмови і писклявим голосом почав знову благати

читати