Завантажити

дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. -- Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє...Знищив. Не пропадати ж добру”. Він і тепер колупався сірником у зубах.

-- Заткнись, бовдуре! -- гаркнув Фікса. Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.

-- Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що -- шкода? -- смугасто-перебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. -- Мене звати Адам Кльоцка, -- простягнув він Фіксі здорову руку. -- Я випав з балкона, -- повідомив він так, ніби це був який-небудь графський титул.

-- Воно й помітно, -- відрізав агент і відвернувся спиною від любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло, і він запитав: “А з якого поверху?”.

В очах Адама Кльоцки заграв вогник.
-- Хочете я вам розкажу все детально?
Видно було, що у розповіданні цієї історії він уже став професіоналом.
-- Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю “Апаратус літалус”...

-- О діво Маріє! -- завив Фікса. – Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!
-- Сам ідіот!-- образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. -- До речі, проблеми з головою у вас, а не в мене, -- долинуло звідти на прощання.

Фікса подумав про револьвер. Чи, може, так дати в диню цьому недобитому?

-- Я маю на увазі струс мозку, -- знову донеслося з-під газети.

“А-а, тепер все ясно”, -- Фікса помацав свою бідолашну голівку. “Цікаво, -- подумав він. -- Як цей “Апаратус літалус” умудряється однією рукою тримати газету та ще й її гортати?”.

Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув його на інший бік. “Ну й одоробло!”, -- подумки вліпив комплімента Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і не рушав звідти ні на йоту.

“М-м-можна газ-з-зетку”, -- попросив він благеньким голосочком. Кльоцка навіть винирнув з-під сторінки, здивований такою переміною. “Я ще сам не прочитав”, -- хотів він промовити, як Фікса уже вирвав від нього газету і щось гарячково вичитував. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Далі хутко одягнувся і, не зачинивши двері палати, вибіг.

Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку – хвороба не така вже й безпечна. Потім взяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики. “Боже! Яка дитина!”, -- подумав він, розглядаючи фото нового чемпіона. – “І вигадають же таке прізвище – Сила”. “Іван Сила”, -- повторив він ще раз вголос.

Але згадавши свого сусіда, вирішив обов’язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, котрий випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. “Четвертий поверх – це вам не фіглі”, -- почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, В ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ІСТОРИЧНА ТАБЛИЧКА.

На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні. Не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано впало на голову! Треба було порозмірковувати, що робити далі.

Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції, вони з Міхою остерігалися з’являтися на людях. Довелося сидіти вдома. А для верховинця – нема гіршої каторги.

Та промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися – в ліс не ходити. “Будь, що буде!”, -- наступного дня він натягнув глибше картуза на очі і подався на вокзал.

У вантажників був якраз обід, коли з’явився Сила.

-- Хлопці, наш чемпіон іде, -- крикнув хтось.
-- Качай Івана! – підхопило ще декілька.

І враз парубійко опинився у дужих руках, які почали його підкидати догори. Виявляється, вчора хтось купив газету і вся зміна зачитала її до дір.

-- Молодчина!
-- Так їм!
-- Хай знають, що ми не пальцем роблені!
-- Завдав перцю буржуям!
Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоча би по-дружньому плеснути по плечу.

Від несподіванки Іван розчулився. Раптом, згадавши гори, батьків, Маруську і, звичайно, галушки, в його очах блиснули сльози.

-- Мужики, та він плаче! -- помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй. --- Оце так чемпіон! -- посміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило. Вантажники розреготалися.

Пан Кривальський, який був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, спостерігав через вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення. “От лайдаки! Що вони там роблять?”, -- цікавість, а радше неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.

-- Що за бунт? Чому не працюєте? -- різко запитав він найстаршого.
-- Та от, пане начальнику, святкуємо, -- вклонився дядько Мотовило.
-- Хіба сьогодні якесь свято? -- твердим, як струна, голосом заперечив

читати