Завантажити

Кушнір іще мав добриво, але немилосердно скупився кожним кілограмом: «суперфосфат — це цукор».
— Нема, кажете? — аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу.
— Нема, нема, кажу, — відхилився назад Кушнір і скривився — вдарився головою об високе бильце стільця.
— Значить, нема?
— Нема, значить.
— А коли попошукати?
— Для цукрового буряка трішки є. Самий послідок — тільки віником позмітати.
— Значить, є?
— Нема, нема! Для гречки нема.
— Добре. Тоді я гречку сіяти не буду.
— Як не будеш?
— Просто не буду, — підвівся Дмитро з-за столу.
— Раніше без суперфосфату сіяв? Сіяв? — гарячився Кушнір. «Чорт, чорт, не чоловік. Впертий, як віл».
— То діло давнє було, Степане Михайловичу. Раніше я зібрав би три-чотири центнери — і нічого б мені ніхто не сказав. А тепер — партії слово дав. Це треба розуміти.
— Ну, де ж я тобі цього суперфосфату візьму? Коли б у мене свій завод був. Тоді хоч купайся в ньому, в суперфосфаті — нічого не скажу, їж, пий — нічого не скажу! Відомо — на суперфосфаті гречка вродить. А ти без нього вирости. Знаєш, як солдат із сокири супу наварив?
— Так у того солдата хазяйка була трохи добріша, Степане Михайловичу, за вас.
— Добре, добре! — розсердився Кушнір. — Хай буду я не щедрим, скупим, а суперфосфату тобі не дам. Поїду в район, отримаю рознарядку, тоді все забереш.
«Не дасть. Раз уже розгнівався, то не дасть», — наливаючись злістю, подумав Дмитро і, стримуючи себе, пішов на хитрощі.
— Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машині їхав, щоб ви мені всіляко допомогли. Він на вас велику надію покладав, — і покосився на Варивона. В того аж просвітилися сміхом янтарні очі, проте обличчя зараз же набрало поважного вигляду.
— Да? — застиг на мить в здивованні Кушнір.
— Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому кріпко, значить, зацікавився гречкою. І про суперфосфат говорив. І про вас згадував.
— Брешеш ти, Варивоне, — швидко розкусив Варивонову гру догадливий Кушнір, але не розсердився, а подобрів: «Стараються хлопці».
— Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, їстиму, чи як?
— Брешеш, брешеш! По тобі бачу, — брешеш. Ну, та дідько із вами. Приїжджай, Дмитре, завтра до комори, — рішуче блиснувши очима, раптом роздобрився Кушнір.
— А хватить?
— Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, — спохватився. — Так щось скомбінуємо. Гляди, щоб тільки гречка вродила. Успіх твій всьому району передамо, а то й вище... Щось іще про наш колгосп розпитувалось нове начальство?
— Розпитувалось...
— Ага... Коли суперфосфат розсіватимеш?
— Перед самим посівом.
— То ти що, і підживлювати пізніше думаєш?
— Думаю, коли зацвіте гречка.
— Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла.
— Це від суперфосфату найбільше залежатиме, — знову покосився Дмитро на Варивона. — Як нехватить...
— Хватигь, хватить!.. — І зразу ж Кушнір зрозумів насмішку Дмитра, усміхнувся куточком уст. — Ну вас до дідька! Всю душу вимотали. З вами ще побалакай трохи — зовсім ограбуєте. І штани здерете. Здерете!
Варивон, збігши із східців, обома руками міцно перехопив шию Дмитра.
— Ніколи б у світі не подумав, що ти так ловко вмієш збрехати. Це у мене навчився!
— Звісно, у тебе. Ти хіба чого доброго навчиш?
— Іще йому мало! От жадюга. Пішли, Дмитре, до тебе могорич пити — за статтю і за суперфосфат. Бач, як підтримав тебе. А міг би всю музику одним словом зіпсувати. От який у тебе друг.
— Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.
 
XXV
Сафрон Варчук, повернувся із заслання, перші дні тільки висиплявся та від'їдався. Зрідка, і то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало і повільно-повільно, мов кожне слово зважував усередині на точній вазі. Однак його чорні, глибоко запалі, без блиску очі уважно і з недовірою придивлялись до всього
Він знав ціну життя, розумівся на людях, на тих явних і прихованих пружинах, які рухали людськими вчинками, відчував силу карбованця, достатку, але те, що він тепер побачив у селі, глибоко збентежило і ще більш насторожило. Що його односельці зараз дружно і добре робили в колгоспі, добивались високих урожаїв зерна і цукрового буряка, — це було зрозуміло: люди побачили, що чесною спільною працею вони виб'ються із споконвічних злиднів. Правда, краще б їм той колгосп огнем ясним згорів, у землю запався, але ж... батогом обуха не пересічеш... По-своєму розумів і потяг молоді до науки: на легші хліба хочуть перейти, не все ж біля землі та в гною барбатись. Напівзрозумілою була зовнішня зміна, що особливо позначалась на молоді: хлопці й дівчата тепер ходили в шерстяних костюмах, хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селі торговельну сітку — мало краму доставляє, але звідкись добували все необхідне, одягалися добре. Зовсім зникло полотно: ніхто в селі вже не пряв, а

читати