Завантажити

— І це буде врожай передовиків? Тих, у кого зерно як самоцвіти?
— Ну, може більше на якийсь пуд вродить. Це як поліття буде, — знову почав прибіднюватися, зовсім незадоволений такою слизькою розмовою.
— А ти знаєш, що ланка Марії Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерів виростити?
— Опанасенко?! — запитав вражено.
— Опанасенко.
— Гречки?
— Гречки.
— Двадцять?
— Двадцять.
— Ну і я про менше не думав, — відрізав з серцем.
А Іван Васильович розсміявся.
— А про більше, значить, думав?
— Хватить і такий врожай.
— Хватить?.. Дмитре Тимофійовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерів — нам віддасте. Згода?
— Щось про такі умови досі не чував, — заперечно захитав головою і собі усміхнувся, спідлоба косуючи на Івана Васильовича. «Цей загляне тобі в корінь. І до грунту і до підґрунтя дійде. Такому можна було б кілька зернин уділити».
В лісовому приозерному затінку ніжно повіяло пахощами. Зубчасті дзвоники конвалії безшумно струшували густий настояний аромат, і він, як теплий відпар, розтікався по необвіяній долині, маревом тремтів над перевитою сонцем водою.
— Ось де будинок відпочинку побудуємо. Чув, Дмитре Тимофійовичу, що ця вода радіоактивна?
— Чув.
— Будуть сюди приїжджати передовики сільського господарства. Відпочивати, ділитися досвідом праці, книжки читати або просто хорошу лекцію почути. Сядеш, наприклад, увечері з дружиною у легкову машину — і сюди.
— Не щодня ж начальство трапляється, щоб підвозити до озера.
— На своїй їхатимеш.
— То мрії, Іване Васильовичу.
— А ти що? Без них живеш? Людина без мрій — це соловей без голосу. Твої мрії про гречку не стають дійсністю?
— Та наче стають. Але це мрії, що ближче лежать. Їх, як птицю в сільце, спіймати можна.
— І вище них не перескочиш? Невже крім гречки ні про що не думав?
— Та ні, думав.
— Про що?
— Та про те саме — про жито.
— Розкажи, Дмитре Тимофійовичу.
— Та...
— Та не бійся. Секретів твоїх не викажу, а допомогти, може, чимсь зумію.
— Воно, Іване Васильовичу, наче й проста штука, а не без інтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полі жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок — матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й більше колосків не перегойдувало? Надіюсь, весело було б нашій землі таким урожаєм похвалитися.
— Хороша думка.
— В минулому році я і діти мої вишукували подвійні колоски. Найшли дещицю. Посіяв я зерно на городі, а чи вродить щастя — не знаю. Погомоніти б з ученими головами...
— Це можна, Дмитре Тимофійовичу. Зробимо. — «Ні, цей бригадир багато діла підійме. Яка його підлість з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розійшлися. Перевіримо...»
Іще поговорили про роботу в колгоспі, родинне життя, рибалку, а потім Іван Васильович сказав:
— Нічого зараз їхати до секретаря райпарткому. Розберемося самі. Я працюю в райкомі. А до тебе, Дмитре Тимофійовичу, неодмінно заїду. Побачу, які в тебе самоцвіти. На рибалку разом поїдемо? Приймеш?
— Приїжджайте, Іване Васильовичу. Таких щук наб'ємо. Аби тільки все добре було, — розчулився Дмитро.
— А як же інакше? Тільки все добре.
Спинились біля дуба, перепинили зустрічну машину і Дмитро легко скочив у кузов.
— До побачення.
— До побачення. Працюй, Дмитре Тимофійовичу! Сміливіше! По-більшовицьки.
— По-більшовицьки, Іване Васильовичу! — радісно махнув картузом і несподівано випалив: — Неодмінно приїжджайте до мене. Я вам таки з якийсь наперсток гречки вділю.
— За плату чи так? — сміється високий чолов'яга, а вітер піднімає вгору його рухливі каштанові кучері.
— За добре слово!
Перед очима знову закружляли зелені поля, де-не-де перемежовані білими хвилями садів.
«Що ж, доведеться якийсь день-два до рішення не з'являтися додому. Зайду в Майдани, подивлюсь, як там моя рідня господарює. У кума Столяра чудеса з вівсом виходять».
На перехресті зіскочив з машини і м'якою дорогою пішов до прибузького хутора.
На полях працювали орачі й сіячі; в долинці зацвіли на буряках жіночі постаті.
І вперше за останні роки Дмитро почув глибоку внутрішню провину: злочином було не працювати в таку дорогу годину. Хіба ж він колись за все життя гуляв весною? А тепер ледарювати?
Круто обернувся і рішуче попрямував до свого села.
Ні, він не хоче бути дезертиром... Але ж і з'являтись на люди обпльованим, приниженим теж було тоскно і боляче.
«Що ж його робити? В райком завтра поїхати? І хотілось би побути на нараді. От якби тільки не виступати та не ця бісова подія з Крамовим».
Надвечір'я проорало по хмарах навскісні попелясті борозни; торкнувшись землі, вони почали набрякати привітною синню; відпар од ріллі вже зливався з тінями раннього смеркання; чорною блискавицею мигнув

читати