Завантажити

була схожа на велетенський розкритий механізм годинника.
— Бачиш, як струмки озеро утворили? — неждано запитав Іван Васильович.
— Бачу, — відчув, що за цими словами криється недоказана думка.
— От гречка твоя — один струмок. А вона дає життя другому — медовому. Збільшиться ж пасік — і вже сади по-інакшому зародять.
— Вірне слово, — схвально подивився на Івана Васильовича. «Звісно, агроном».
— Сіяти свій лан як думаєте? Широкорядним способом?
— Тільки половину широкорядним.
— Чому? — здивувався.
— Ще опасаються колгоспники. Не сіяли так.
— А ти опасаєшся?
— Ні. Але одного страшно: трапиться що-небудь — усю вину на мене отой Крамовий звалить, — зразу похмурнів. — Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене... Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини і сказати: от це повновісне зерно, а то така паскудна полова, що й худобі курдюк наб'є.
— Не печалься, Дмитре Тимофійовичу. До кореня іще далеко. Коли правду розказав — ніхто тебе з колгоспу не викине.
— Чисту правду! — захвилювався і з надією поглянув на Івана Васильовича. — Хіба я тоді, коли б нашкодив, міг би в райпартком навернутись?
— От і гаразд. А масив засівайте широкорядним способом. Увесь! Обережність тут ні до чого. Вона давно перед наукою спасувала. І тут іще один струмок витікає: поле від бур'янів визволяється. Тобі ж, — весело блиснули очі, — зараз же повертатися додому і сідати за працю: підготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всією душею потягнувся до гречки.
— Який виступ? — незрозуміле здвигнув плечима.
— Завтра в райкомі партії буде нарада передовиків, що вирощують гречку. Свої думки передаси колгоспникам.
— Саме таким виступать. Я на людях і слова не зв'яжу, — махнув рукою.
— Справді? Я не повірив би, слухаючи декого в машині, — здивувався, і права брова тріпнулась угору. — Так і думається весь вік у колгоспі мовчуном прожити?
— Поки на оратора не збираюся вчитися.
— Я повніше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва дає великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангеліну виступати і на зборах своєї бригади і перед усім народом. Радісно було чути її голос із Кремля?
— Дуже радісно. Та не всякому ж такий красний талант дано.
— Коли державне діло робиться, то і слово знайдеться таке, що державу порадує. Голову вище, Дмитре Тимофійовичу.
— Підняв би вище, так вороги в'язи крутять.
— А їм скрутяться.
— Коли б то так. Поновлять у колгоспі — нізащо бригадиром не стану.
— В дезертири запишешся? — раптово металом різнули слова Івана Васильовича. — Коли трохи трудно стало, то зразу і в кущі? Я думав, сильніший ти чоловік. Недурно, виходить, із колгоспу насмілились викинути. Не завидую тобі, коли маєш полохливу душу.
— Що ви мені про душу говорите, не знаючи ні мене, ні мого життя.
— Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках іще не читав про тебе.
— Скоро почитаєте, — невесело пожартував.
— Думаю — почитаємо. Але ти запам'ятай навік: за чужою спиною ні один новатор не ховався... Новатор-бригадир! Вслухайся — це прямо як музика звучить. Слави багато дається вам.
— Слави багато, а мороки ще більше, — відповів похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. «Новатор-бригадир! Це як музика звучить!» — повторив у думці.
— Як, як? Слави багато, а мороки ще більше? Це треба запам'ятати! Я ці слова ще колись пригадаю тобі! — Іван Васильович засміявся, відкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубів. — Думаю, це так тільки зараз міркується, поки злість не вляглася. А насправді — не так-то захочеться передати свою бригаду, ввірити кревну працю в інші руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться віддати. Защемить щось біля серця.
— Правда, — не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмішкою, яке начеб говорило: «Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Неприємно під контролем бути? Ну і хмурся, а справи не кидай».
— Дмитре Тимофійовичу, а скільки ти думаєш зібрати з гектара?
— З гектара? — перепитав, ніби недочув, і замовк.
Питання не з приємних було. Та обережність, хтозна коли народжена залежністю від примх природи, стримувала виказувати на людях трепетні надії і сподівання.
— З гектара, з гектара? — бризнули голубінню очі Івана Васильовича. «Неодмінно почне шукати об'єктивні причини, на погоду поскаржиться, аби тільки не сказати точної цифри».
— Та хто його знає. Як не попаде під приморозки...
— Або як сонце не спалить...
— Еге ж, еге ж, — зрадів, не відчувши спочатку насмішкуватої інтонації.
— А як хороше поліття буде?
— Тоді повинен і врожай збільшитись.
— Скільки вродить?
— Скільки? Та хто його знає... В минулому році середній по району сім центнерів був. А ми на одинадцять повинні б витягнути, — набагато зменшив омріяну цифру.

читати