Завантажити

нього жахливу істину — ось чого жадав тепер Петро. Від Кирилівки йшли тільки два шляхи — один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумніву, що він подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малій Лисянці ніякою небезпекою, тим більше, що й губернатор з усією своєю командою подався в Умань, а тому перший намір Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося від болю, він переборов себе й вирішив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лісу, щоб попередити гайдамаків, які там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро ніяк не міг одірвати думок від образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.
Перед очима Петра невідступне стояла картина страшного насильства. Темна ніч, німа, глуха, безпросвітна. Рудий Гершко із спотвореним від люті обличчям... Ривка... Чіпкі пазури їхні впиваються в тонку шию Сари... Вона судорожно б'ється, виривається з їхніх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивці! Востаннє розплющує вона очі, сподіваючись побачити його, свого коханого, свого рятівника Петра, але кругом нема нікого, ні душі... вона намагається впіймати за руки своїх убивць, вона напружує всі сили, щоб вирватися... крикнути... дихнути... немає порятунку! Чіпкі руки душать їй шию залізним кільцем... нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце... кривава піна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипіння завмирає в неї на устах...
Німа, глуха ніч накриває чорним саваном убивць. А він, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому світі, сидить за десятки верст у засідці, в яру, і навіть на думці не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає від рук страшних душогубів!
Серце Петрові нестерпно, боляче щеміло, немов стиснуте обценьками; він робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одігнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усіма страшними подробицями. Йому здавалося, що він чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипіння Сари... І разом з тим якийсь таємничий голос нашіптував йому маленьку надію на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях і зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скоріше в Турову — довідатись, куди поїхав Гершко.
У лісі було тихо й урочисто, наче в забутому храмі. Лунко стукотіли кінські копита об коріння дерев, що перепліталося через стежку.
— І що воно далі буде? — перервав нарешті мовчанку Качур. — Чув, що казали проїжджі люди в Кирилівці?
— А що? — хутко спитав Петро, відірвавшись од своїх дум.
— Та там, у Кирилівці, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджі люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офіціал уніатський з командою їздить і силоміць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрі відмовляються присягати на унію, завдають всяку муку. Ox-ox! — Качур глибоко зітхнув. — Чи знає про те король?
— Знає, — відповів із злою усмішкою Петро. — Самочинно митрополит уніатський не розпочинав би справи, та й звідки б він узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.
— А чув ти, подейкують люди, що ігумен мотронинський поїхав до цариці скаржитися на ляхів?
Петро хотів щось відповісти, але його несподівано перервав якийсь протяглий, мов стогін, звук.
— Що це? — спитав Качур, швидко повертаючись у сідлі. — Ти чув?
— Чув: то пугач.
— Пугач? — здивовано перепитав Качур.
— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.
— Гм... — Качур повів бровою й замовк.
Кілька хвилин обоє їхали в глибокому мовчанні.
— А що будемо робити, коли й до нас уніати прийдуть? — заговорив знову Качур.
— Те ж саме, що й інші, — похмуро відповів Петро, звівши докупи чорні брови. — Не залякають командамиї До унії не пристанемо, хоч би вони й перевішали нас усіх до одного.
У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.
— Чув? — злякано прошепотів Качур.
— Чув, — знову відповів Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.
— В тім-то й річ, що пугач.
— Ну, то чого ж ти злякався?
— А того, що скільки на світі живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.
— Обережність не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.
Качур зробив те ж саме. Обидва приятелі туго натягли повіддя і, підштовхнувши коней разів зо два попід боки, поїхали швидкою риссю вперед.
Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.
Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-під землі, виросли три озброєні з ніг до голови козаки й заступили їм дорогу.
— Стій! — почувся грізний покрик, і ту ж мить коні Петра й Качура були схоплені за вуздечки.
—

читати