Завантажити

було вирішено, що вони учотирьох по черзі вартуватимуть на цьому пункті, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березі річки з осідланими кіньми, зброєю і всяким запасом.
Так і зробили. Увечері черга вартувати припала Лящеві. Зручно примостившись на дереві, він почав спостерігати за корчмою. Настала ніч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменші звуки, що народжувались на землі. Вже кілька разів зрадливий сон підступав до Ляща, але він відганяв його. Корчма поринула в густий морок і ледве бовваніла за плотом; та ось нараз в одному з її вікон, десь далеко в глибині, мигнув кволий відблиск світла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крізь листя, витяг уперед шию. Через кілька хвилин світло з'явилося в Сариній кімнаті й на вікні її повисло біле простирадло, осяяне з того боку вогнем.
«Біда! — промайнуло в думці Лящеві. — Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночі й податися сьогодні ж у дорогу. Е, треба сповістити швидше!»
Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущі, де сховалися Петро, Качур і Довгонос.
— Виїжджає, панове! — задихавшись, прошепотів Лящ, підбігаючи до товаришів, які дрімали в кущах.
— Хто виїжджає? — скрикнув Петро.
— Га! Що там таке? — підхопили Довгонос і Качур, підводячись з землі.
— Гершко виїжджає з корчми.
— Що-о?
— Не тямите хіба: Гершко виїжджає.
— Не може бути! — скрикнув Качур. — Сьогодні ж сама Сара сказала нам, що все гаразд!
— Одурив і її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.
— Ходім! — рішуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й інші.
За кілька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмі було зовсім темно, в жодному вікні не світилося.
— Що ж це? — здивовано промовив Качур. — Скрізь темно?
— А світилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що світилося, — побожився Лящ.
— Загасив, мабуть, Гершко, догадався, — прошепотів Петро. — Я дам їй знак — і гайда через степ!
Петро гукнув тричі пугачем і прислухався.
— Що це? — прошепотів він. — Крикнув хтось?
— Ні, то причулося тобі, — відповів йому Лящ. — Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тоді вже не піймаємо.
Усі четверо кинулися бігом назад до схованих серед кущів коней, і за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного місця — до греблі на Росі.
Обмотані ганчірками копита коней м'яко тупотіли по високій траві, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тільки киреї їхні, що маяли, немов чорні крила, із свистом розтинали повітря. Ніхто не вимовив і слова; здавалося, якісь чорні духи безшумно летіли крізь безпросвітну темряву, навислу над степом.
Хвилин через двадцять товариші звернули вбік і виїхали на дорогу.
Минуло не більше чверті години такого шаленого чвалу, коли Петро різко осадив свого коня.
— Тут, — прошепотів він, важко переводячи подих. Усі зупинилися й злізли з коней.
— Ну, Качуре, одведи коней подалі та поприв'язуй їх, а ми тут улаштуємось, — пошепки промовив Лящ.
Качур узяв за повіддя коней і одвів їх набік, а Петро з товаришами засіли в яру, що тягся ліворуч від дороги, саме там, де росла стара верба. Через кілька хвилин до них прилучився й Качур. Усі обдивилися ще раз свої довгі ножі, засунуті за халяви чобіт, і знову причаїлися.
Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвеніла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночі таємничим шумом. Нараз серед чорної тиші пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.
— Їдуть! — шепнув Петро, схоплюючись з місця, і судорожно затиснув у руці мотузку, яку захопив з собою, щоб зв'язати Гершка.
— Ні, то бугай крикнув на річці, — сказав Лящ.
— Ідуть... Стукотить... Я чую... — знову прошепотів Петро й навіть подався вперед.
— Причулося, кажу тобі.
Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, він завмер, насторожившись. Кілька хвилин минуло в напруженому чеканні. Слух Петра загострився до такої міри, що, здавалось, і шелесту трави не пропустив би. Затаївши подих, парубок застиг на місці. Він виразно чув якийсь тихий, розмірений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було ніби на тій самій відстані. Так минуло кілька хвилин.
— Та сядь же, ще настоїшся! — сказав Петрові Лящ і потяг його за полу чумар-ки. — То в вухах кров дзвенить.
Петро сів на землю й стиснув голову руками.
Сидячи в засідці, він ні про що не думав, тільки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нічній тиші. Проте іноді думка його зупинялася на зовсім незначних подіях, на тому, як він позавчора поламав косу, як Ничипір лаявся з своїм кумом, а потім парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болісному, напруженому чеканні. Хвилини повзли повільно, немов якісь страховища, важкі, неповороткі, німі...
Петро не міг би сказати, скільки часу

читати