Завантажити

перебив його Лящ. — Хоч би й були якісь сліди, то цей дощ уже давно змив їх.
— Ні, ні, панове! Не можна це самим вирішувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершків двір теж не вадить.
— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершків двір, і скликати всіх...
Товариші поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розірвалися й розпливлися по небу. Косе проміння сонця ринуло на землю, і все кругом заблискотіло.
— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, і дуже не рано!
На слова його ніхто не відповів; усі були охоплені тривогою й страшним передчуттям.
Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворі. Швидко позіскакувавши з коней, вони змішалися з юрбою.
— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.
— Та ось що! — відповів йому один із селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблі, а він зовсім в інший бік подався!
— Як же так?
— А ось дивися сам, це ж він навмисне й лісу розібрав.
Селянин показав Петрові й товаришам його на розібрану лісу з того боку, куди вночі виїхав Гершко. Не могло бути ніякого сумніву, що лісу розібрали тут саме з цією метою; на землі неподалік валялася частина збруї, батіг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, і ще кілька речей.
— Так і є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачі Лящ. — Ну от, а тепер шукай вітра в полі!
— Авжеж, — обізвалися голоси, — виїхав у степ, а потім біс його знає, куди повернув!
Не відповідаючи нічого на ці зауваження, Петро кинувся за лісу, сподіваючись знайти хоч які-небудь сліди.
— Ге, слідів шукаєш, хлопче, — заговорив до нього сивий дядько. — Думали й ми про це, теж оглянули все: якби 'не цей дощ, то можна було б по траві розшукати слід, а тепер пропало!
Петро глянув на степ, що стелився за лісою, і одразу ж переконався в правдивості цих слів, — найменшого сліду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землі і вкривала степ рівним оксамитним килимом.
Якусь хвилину стояв він так у німому розпачі, — коли нараз до його слуху долинув гучний крик:
— Пустіть, пропустіть! Є звістка.
Петро зразу ж упізнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельців, яких було послано в розвідку.
Усі розступилися, і задиханий Гудзь з батогом у руці і з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед.
— Є звісточка! Бачили, бачили! — закричав він.
— Де? Коли? Як? — почали питати з усіх боків.
— У Кирилівці рано-вранці...
— У Кирилівці? Ого, далеченько! — здивовано вигукнув Качур.
— У Кирилівці... — говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. — Кілька душ бачило. У парокінній бричці рудий жид із старою...
— А Сара? — з тривогою перебив його Петро.
— Ні, молодої не бачили з ними.
— Так то не вони! — скрикнув Петро.
— Авжеж, — підхопив і Качур, — не вони; Сара була з ними.
— Вони, побий мене бог, — гаряче запевняв Гудзь. — І бричка їхня, і коні — один буланий, а другий чорний з лисиною на лобі. Люди розказували, та й стара жидівка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змучені коні були.
— Ні, не вони, не вони! Де ж би могла подітися Сара? — скрикнув у відчаї Петро.
— Гм... Де могла подітися? Та це зрозуміло. Якщо тільки Гершко довідався, що вона християнка... — заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.
І всі збентежено замовкли...
Вузькою лісовою стежкою поволі їхали Качур і Петро. Потомлені далекою дорогою і літньою спекою, коні ступали ліниво, понуривши голови. У лісі було прохолодно. Столітні дуби й граби, сплітаючись своїм могутнім гіллям, утворювали над головами подорожніх ажурне смарагдове склепіння; крізь нього пробивалося яскраве проміння сонця й падало м'якими світлими плямами на зелений мох і траву, що встеляли підніжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводі Качура, кинувся, за згодою громади, до сусіднього лісу, де, як сказав Залізняк, стояла велика ватага гайдамаків; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сіл, перейшли до Лебединського лісу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирішили заїхати спершу в Кирилівку, щоб іще раз розпитати самим, куди звідти повернув Гершко. Петро плекав іще в глибині душі надію, що довідається там щось про Сару; але те, що він узнав, було зовсім невтішне. Усі, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозі, здавалося б, не було в неї ніякої можливості. Звичайно, під час ночівлі, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилівки, тому Петрові залишалося тільки одне страшне припущення, підказане Качуром... Вистежити Гершка, впіймати його, вирвати в

читати