Завантажити

розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, — не вистачило б часу й до завтрашнього дня... В кого батька, в кого матір, в кого дружину або дітей замордували ляхи.
Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.
Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження:
він пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельців, горе, розлите по всій Україні, і думки його оповилися чорною запоною.
Тим часом розмова козаків стала лінивіша: то там, то там чулося тихе хропіння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокій ущелині; тільки високо-високо, крізь гілля навислих угорі дерев, мерехтіли, мов скалки діаманта, дві-три зірки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цієї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.
Усе спало... або вдавало, що спить...
Обхопивши голову руками, Петро сидів, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його — ні, душа його тужливо билася й завмирала від думки про ті страшні, криваві сльози, які запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рідні спустошені хати й оселитися, мов диких звірів, в ущелинах, печерах, непрохідних лісах...
Йому здавалося, що то не ніч пливе вгорі по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всій Україні й зігнало сюди цих неборак...
Вранці, тільки-но Петро й Качур попрокидалися й поснідали, з'ївши по окрайцю хліба з салом, що їм запропонував молодий сусід, до них підійшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:
— Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелів мені з тобою їхати. І вигляд, і голос дяка одразу викликали прихильність у Петра.
— Та мені й збиратися нічого, — відповів він, підводячись з землі. — Увесь тут! Тільки ось кінь...
— Коня тобі дадуть на своєму місці, — добродушно усміхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загоні, і потім уклонився своєму вчорашньому сусідові.
— Прощай, пане-брате, спасибі тобі за хліб і за ласку; може, колись і я тобі стану в пригоді, то ти теє... Ось тільки не знаю, як тебе звуть.
— Погане прізвисько, Ревою товариші продражнили, — відповів гайдамака.
— Рева, то й Рева. То як тобі щось треба буде... живемо ми в Малій Лисянці, під замком Лисянським, так я завжди готовий...
— Спасибі за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.
— Дасть бог, скоро усі вкупі будемо, — сказав дяк. — Ну, давай же, парубче, я зав'яжу тобі очі.
Він зав'язав Петрові очі і, взявши його за руку, повів за собою.
Знову почалися довгі й чудні мандри; а втім, цього разу вони закінчилися швидше.
Години через півтори дяк спинився й промовив:
— Ну, тепер, парубче, реку: «Розв'язуй очі!»
Петро розв'язав очі й здивовано побачив, що вони стоять на перехресті тієї самої стежки, на якій вони зустріли вчора гайдамаків... За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впізнав свого чалого, а другий — чудовий вороний кінь призначався, певно, його супутникові.
Вони посідали на коней і рушили підтюпцем вузькою лісовою стежкою.
Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лісі було прохолодно, сповнене свіжістю повітря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.
— А що, хлопче, — звернувся нарешті до Петра дяк, — на які села до вашої Лисянки треба правитись?
— Та мені б хотілося насамперед у Турову заїхати... справа є негайна... пекуча, та й про дорогу там би розпитали.
— Велеліпно! — радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. — Мені теж треба конче заїхати в Турову.
— Теж справи?
— Еге ж, справи, братію свою треба побачити.
— Братію? А що ж вони там роблять?
— Сіють, хлопче!
— Як — сіють? — здивувався Петро.
— Отак, сіють, — усміхнувся дяк. — Тільки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає ні зими, ні весни, ні осені, ні літа, —а сіють, як у притчі, святе слово...
— Ох, важко тепер його сіяти, — зітхнув Петро.
— Так, важко, та тільки немає нічого неможливого для того, хто вірує! Віруйте, уповайте, і надійтеся, і підіймайтеся всі, бо близько спасіння. Кілька хвилин минуло в глибокому мовчанні.
— То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? — знову спитав Петро.
— Ні, парубче, я сам здалека, во дні оні був дияконом у селі Вишняках, що по той бік Вінниці.
— А ти ж казав, що братія твоя в Туровій?
— По духу братія, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братії; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафії, тепер моя парафія — вся Україна, а причт — низове товариство!
— А де ж сім'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, діти?..
— Сім'я... дружина... діти, — повторив глухим голосом

читати