Завантажити

зойки...
— Чого ж ви стали? — закричали Мокрицький і Гдишицький. — Тягніть його!
— Прощай, жінко! Прощайте, діти! Стійте міцно! — крикнув батюшка. Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем і над двома десятками парафіян. Жертви мовчали... Ні крику, ні стогону не вирвалося з їхніх уст. У натовпі, що юрмився навколо церкви і досі стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашній жебрак на дерев'янці стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах і про щось палко кричав, вимахуючи милицею і показуючи нею на жовнірів та ксьондзів; недалеко від нього Петро помітив вогненну чуприну диякона і його волохатий закривавлений кулак, що високо підіймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: він лежав під ногами юрби, весь обліплений темно-червоною багнюкою...
Петро вдарив коня під боки ногами й хотів був кинутися до диякона, але натовп відтіснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнірами.
— Гайдамаки! — блискавкою майнула думка в Петра. Він повернув коня й помчав стрілою по безлюдних вулицях села.
За загальним галасом не можна було розібрати, що кричали диякон і жебрак на дерев'янці, але глухе ремство, що знялося в натовпі, почало швидко зростати й перетворюватись на грізний рев. То там, то там, як сплески піни в бурхливому морі, почали підійматися стиснуті кулаки, палиці... Гнівні крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тільки одного слова, однієї іскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителів.
Нараз десь іззаду пролунав крик:
— Пан, пан їде!
Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховісна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею... Навіть екзекутори припинили тортури. Усі повернулися в той бік, звідки почувся крик, і застигли в німому чеканні. До майдану наближався на вороному коні в пишному убранні вершник — хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обіцяти нічого доброго. Поруч із шляхтичем їхав Гонта.
Обличчя його було непроникне, здавалося, ніхто не зміг би розпізнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном і Гонтою йшло кілька челядників. Жовніри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке відкрилося перед ними, Гонта здригнув і відсахнувся. На якусь хвилину він утратив самовладання; обличчя його густо почервоніло, темні очі блиснули страшним гнівом, але то була тільки одна мить — і знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.
Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потішила. Він окинув увесь майдан задоволеним поглядом, і на обличчі його заграла весела посмішка. Привітавшись із Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очі:
— Що, навчаєте?
— Так, проше пана, маленька дисципліна: лайдаки були надумали бунт учинити.
— Бунт?! — шляхтич нахмурився, і вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в світлих очах спалахнув злий вогник. — Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двір? Го, я б їм показав, що значить у мене сама тільки думка про бунти!
— Розправились поки що й самі, а як потомляться наші жовніри, тоді попросимо панських челядників на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привілей на право держати благочестя!
— Круль? — шляхтич підвів пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмішку. — А яке має право круль втручатися до моїх хлопів? — промовив він, гордо похитуючись у сідлі. — То є село князя Любомирського, а я його комісар і посесор, отже, я тут пан, і суддя, і цілковитий господар, а крулеві сюди втручатися — зась! Нехай видає привілеї своїм стайничим і кухарям, а якщо надумає втручатися до наших підданців, то ми швидко вкоротимо йому руки.
— Насмілюся доповісти, що селяни цього села мають привілей на право держати благочестя і від господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! — промовив Гонта.
— Нігди! — відрізав шляхтич, іще пиховитіше підводячи голову. — Я ніколи не чув про такий привілей.
— Священик цього села ще вчора увечері казав мені про це.
— Бреше! Якби князь видав їм такий привілей, він би мені сказав про це!
— Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власні очі. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.
— В такому разі цікаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його мені?
— Він зберігається в потайній скриньці у настоятеля цієї церкви, але де зберігається — не знаю.
— Гей, розпитати його!
Жовніри, які били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, і не поворухнувся; він нерухомо лежав ницьма.
— Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? — крикнув Гдишицький. Тіло нещасного судорожно здригнулося, але він не підвів голови.
— А, удає мертвого, — вереснув шляхтич. —

читати