Завантажити

диякон і понурив скуйовджену голову. — Про це не питай... не питай!.. Прийняв усіх господь... звільнив мене від усіх і вся! — Диякон одвернувся набік і замовк; мовчав і Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.
Майже годину отак їхали вони мовчки, нарешті диякон заговорив до Петра:
— Ми вже багато проїхали, скоро кінець лісу, а година ще рання... Полудень нашому братові — час непридатний... Від лісу до Турової ще верстов п'ять переїзду битим шляхом; пани наші, уніати й офіціали, нишпорять кругом, а я не хотів би зустрічатися з ними поки що — бачились уже... То ми теє, звернемо вже вбік... спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тоді й виїдемо!
Хоч Петрові й не зовсім до серця припала пропозиція диякона, та діяти було нічого, і він мусив погодитися. Слово по слову між ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого він, власне, хоче заїхати в Турову, і почув від нього всю історію з Сарою.
Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, і через годину-другу Петро й диякон були вже найщирішими друзями. Час пролетів непомітно.
Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, він сказав, що пора їхати... Нові приятелі посідали на коней і рушили далі. Ліс незабаром почав рідшати, й через кілька хвилин вони виїхали вже на його узлісся й поскакали вузьким польовим путівцем. Проїхавши з півверсти цією дорогою, диякон звернув убік і виїхав з Петром на битий шлях.
— Ну, тепер, парубче, — промовив він півголосом, пильно озираючись кругом, — давай швидше, тут до села недалеко, — пролетіти б тільки цей перегін-Приятелі підібрали повіддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, і коні вихором помчали по рівному шляху; курява, що знялася з-під копит, приховала вершників од стороннього, цікавого ока...
За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках і левадах.
— Ну, слава богу, пролетіли! — мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спітніле чоло, дихнув разів зо два на повні іруди й додав: — Запахуще повітря!
— Це і є Турова? — спитав Петро.
— Вона сама, хлопче.
— Де ж ми розпитаємо про все?
— А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарі, — відповів диякон. — Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.
Петро й диякон звернули в одну з бічних вулиць, залишили коней у привітної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за ріг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд — маленька, дерев'яна, майже вросла в землю;
стіни її зовсім посіріли од часу й ніби вкрилися якоюсь сивою пліснявою, дерев'яна покрівля поросла мохом і жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсім похилився, й тільки де-не-де на ньому ще видно було якісь іржаві, червонуваті плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кілька старих розтовчених могил було видно попід оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землі свої зелені віти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всій цій картині.
Петро й диякон поскидали шапки й ввійшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчинені навстіж; і крізь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитні клуби кадильного диму стелилися над головами парафіян; де-не-де мерехтіли, розпливаючись, вогники, як маленькі зірочки, й зрідка чувся тихий спів. Не всі люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених східцях паперті.
Гурт молодих селян оточив сліпого бандуриста, що сидів на землі, недалечке від східців. На другому кінці юрмились біля когось дядьки, молодиці й хлопці.
— Кінчається служба, — тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився біля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звуків, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно... Гілля похилих верб немов застигло в нерухомому повітрі. Крізь молочний серпанок, що затяг небо, загорілися на заході червоні смужки й полиски і розлилися тихим сяйвом по верхівках верб, по стінах церкви, по білих сорочках селян.
Кілька хвилин товариші стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарешті диякон сказав Петрові:
— Ану, парубче, ходімо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.
Петро кивнув головою, і вони підійшли до гурту людей в протилежному кінці цвинтаря; проштовхавшись поміж чоловіками й жінками, Петро й диякон побачили трьох жебраків, що сиділи на землі. У одного з них нога була на дерев'янці й рука вивернута, інші два не мали ніякого каліцтва; відрослі бороди їхні й чуприни були присипані сивиною, очі поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здорові, хоч і худі їхні тіла, не можла було не дивуватися, чому ці молодці записалися в число калік і

читати