Завантажити

Підвести його, ми хутко оживимо! Три жовніри насилу підняли важке тіло панотця; але він був непритомний, голова його безсило падала на груди, бліде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.
— Облийте його водою і дайте ковтнути горілки, — порадив Гонта.
— Пан дуже турбується про здоров'я цього схизмата, — зауважив з тонкою усмішкою Мокрицький.
— Я турбуюсь про те, щоб одержати від нього потрібний документ! — відповів незвичайно сухо Гонта.
Тонкі брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.
— Він говорить правду! — погодився господар. — Документ подивитися цікаво... Води!
Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горілки, і через кілька хвилин він розплющив очі.
Гонта стояв, одвернувшись убік; здавалося, він не мав сили підійти й глянути в очі нещасному мученикові.
— Ну ж, вацпане, спитай його! — різко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, підійшовши до священика, промовив лагідно:
— Панотче, я доповідав панові, що у вас є привілей на вільне додержання благочестя від самого господаря, князя Любомирського; але пан не вірить мені без документа; треба б показати... а я не знаю, де він...
Священик заговорив у відповідь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.
— Про що він шепче там? — нетерпляче перебив шляхтич.
— Він каже, що документ той закопаний у нього в скриньці під грубою.
— Добути! — скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядників. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.
— Цікаво подивитися, цікаво! — промовив шляхтич, підкручуючи з якоюсь загадковою усмішкою свої вуса й легко похитуючись у сідлі.
За чверть години з'явилися челядники з маленькою скринькою в руках.
— Тут? — крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.
— Ну, пане Гонто, вийми лишень і дай нам цей папірець.
Гонта відкрив скриньку й витяг звідти великий аркуш пергаменту з важкою іменною печаттю на шовковому шнурку.
У натовпі почувся якийсь непевний гомін — чи то полегшені зітхання, чи то радісні вигуки. Гдишицький і Мокрицький квапливо підійшли до Голембицького.
В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Він узяв папір із рук Гонти, уважно обдивився його й печать і сказав голосно:
— Справжній!
Потім, піднявши високо папір, він голосно звернувся до селян:
— То на цьому папері ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унії?
У відповідь на це почулися зраділі, сповнені надії голоси.
— Гаразд, гаразд! — сказав ще голосніше шляхтич. — Ну, то ось же, дивіться! І одним порухом шляхтич розірвав документ пополовині.
— Що, не сподівалися? Бачили? — кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрібні клаптики. — Нате ж, ховайте на спогад! — і кинув у натовп жменю дрібно розірваного пергаменту, а потім, звернувшись до Гонти, зовсім приголомшеного цією несподіванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмішкою:
— Що, пане, не сподівався?
— Признаюся! — з зусиллям відповів Гонта. — Вчинок сміливий!
— Для хлопа, а не для пана! — Голембицький зміряв Гонту зневажливим поглядом і, обернувшись до натовпу, закричав знову: — Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привілеєм, те ж саме буде й з усіма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й коріться. Я ваш господар, патрон і колятор цієї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита уніатського, і вам усім наказую присягати зараз же на унію! Ну, одчиняйте церкву!
— Не одчинимо! — почувся у відповідь Голембицькому гучний голос диякона. — Не одчинимо й на унію не присягнемо ніколи!
— Цо? — почервонів шляхтич. — Та я вас закатую всіх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.
— А, так ось ви як! — заревів шляхтич, вихоплюючи шаблю. — На палю їх! Бийте всіх, і жінок, і дітейі
Жовніри кинулися вперед. Почулися постріли, крики, прокляття, зойки... Зав'язалася одчайдушна боротьба...
У маленьку церкву вели двоє дверей: одні, посередині, призначалися для входу парафіян; другі, невеликі, бокові, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.
На ці два пункти й спрямували всі свої сили нападники. Хоч кількість селян і перевищувала в кілька разів число жовнірів, та зате тільки в дуже небагатьох із них були шаблі й пістолі, більшість же не мала ніякої зброї, крім палиць, кіс та сокир. Жінки з праниками, діти з ожогами2 кидалися на жовнірів; однак напад їхній не завдавав великої шкоди кінним жовнірам; вони виривали з натовпу дітей, підколювали їх списами, підкидали в повітрі, топтали кіньми, волочили жінок за коси по землі... Але все це тільки посилювало озлобленість юрби. Мов розлючені левиці, кидалися жінки просто під копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершників і, поваливши їх на землю,

читати