Завантажити

мовчали.
— Та вони зараз же наберуть у сусідніх панів замкових команд і налетять сюди на розправу, — говорив Залізняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютіші за найлютішого звіра, їм би тільки підмогу, то вони помстяться!..
— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крізь ряди гайдамаків і виступаючи наперед.
— А що ж ви думали тоді, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтікали ксьондзи, нічого не міняє. Однаково всіх би ляхів ви не передушили, хтось би утік та й переказав кому слід; а коли б навіть і ніхто не втік, то офіціал митрополита уніатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й віддячили б вам...
— Що ж нам робити, батьку, як відстояти церкву? Як урятувати себе?
— Ось поїдете ви — і налетять пани.
— Ой налетять, як вороння на падло!
У натовпі почулися зітхання, стогін і зойки.
— Ой пропали ж ми, пропали навіки! — заголосили жінки.
— Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосіть, а слухайте мого слова! — підвищив голос Залізняк, і всі навколо замовкли.
— Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не відстояти! Самі знаєте, коли в ній ксьондз одслужив мшу, — церква вже прилучена до унії.
— Що ж, батьку, невже нам віддати її ляхам? — почулися з натовпу несміливі голоси.
— Спалити! — бовкнув диякон, гнівно стріпуючи своєю розкудланою головою. — Якщо не нам, то й не їм! Залізняк озирнувся в його бік.
— Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в ній проклятих ляхів, які зазіхнули на наш убогий храм... Не тужіть, діти, настане час, — а він уже близько, — і засяють на нашій землі сотні й тисячі благочесних церков.
— Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не віддавати ляхам! — закричали кругом гайдамаки.
— А вам, діти мої, — провадив далі Залізняк, звертаючись до селян, — скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб'ється з-під лядської кормиги, то йдіть до нас у байраки й ліси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жінок, а другу половину, потрібну їм для обробітку землі, повернуть у таку неволю, що її не знесли б і воли під'яремні. Тому, кажу вам, ідіть до нас! Вже увірвався терпець по всій Україні. Усі вирішили або вмерти, або звільнитися од ляхів і запанувати в своїй хаті. Запорожці піднялися, звідусіль збираються брати, і сором, і ганьба тому, хто не стане на оборону вітчизни в цей час!
— Орел! Слово сказав, як у око вліпив! — перебили Залізнякову мову вигуки гайдамаків.
— Тому, кажу вам, — провадив Залізняк, — ідіть у замок; в замку є запас зброї. Беріть звідти що треба, озброюйтесь, беріть усе своє добро і — гайда до нас у ліси, а там, як прийде час, — у загони, і вперед, на визволення вітчизни!
— А наші жінки й діти? Хто ж боронитиме їх? — заговорили селяни, що стояли попереду.
— З собою беріть! Тут їм смерть або ганьба, і ніхто не зміг би їх оборонити. Сховаємо їх у лісах чи переправимо на лівий берег, а як мине буря, тоді вони спокійно повернуться у свій визволений край.
— Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! — відповіли в один голос селяни.
Залізняк узявся порядкувати. Він одібрав найкмітливіших із гайдамаків і наказав їм розташуватися на відстані п'яти верст навколо села на сторожі, частину послав разом із селянами в замок, решту залишив на майдані, для остаточних розпоряджень.
— Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? — звернувся до Залізняка Неживий, коли останні накази було віддано і гайдамаки з селянами подалися в різні боки.
— А що ж, не варто на них часу гаяти, повісити усіх, та й годі!
— Мабуть, що й так! — погодився Неживий. —Тільки є тут у мене один, з ним так кінчати шкода... І заслужив він більшої кари, та й розпитати його про дещо можна!
— А хто такий?
— Уманський сотник Гонта.
— Гонта? Уманський православний козак?
— Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнів треба ще гірше катувати, аніж самих ляхів.
— Ні, ти цього не кажи! — заперечив Залізняк. — Інші — правда, перевертні — запроданці лядські, а Гонта — ні. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею він наш!
— А тілом лядський?
— Головне, друже, душа.
— А якщо душею управляє тіло?
— Тоді, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, — а всі кажуть, що розумний він, як сам Соломон, — то, кажу тобі, само тіло підкаже, що пора вже душу до нас повернути.
— А якщо ні?
— Втратимо небагато! Що він може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довідаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свій бік, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливіше місто... За Гонтою стоять дві тисячі наших рідних козаків, які всюди підуть за ним. Ти знаєш, що означає в ділі перший

читати