Завантажити

ви гречку сіятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра ніколи!
— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вміємо ми шаблею орудувати!
— До нас ідіть, навчимо! Боїтеся жінок і дітей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогодні, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!
— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — відповів із стриманим гнівом Петро, — а не повстаємо тому, що нічого ми самі з усім злом не вдіємо, от якщо всі...
— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув із лихим сміхом отаман. — Та якщо всі так оглядатимуться на інших, як ти, то не діждеться нещасна вітчизна кращої долі. Нехай би сиділи по селах каліки та убогі, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли інші за вас оддають своє життя!
— Не ухиляємось ми, пане отамане, від захисту вітчизни, а тільки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче відповів Петро і весь почервонів од хвилювання. — Тільки-но з'явиться голова...
— Голова! Голова, хлопче, без рук нічого не варта.
— Руки, пане отамане, під головою ростуть... І виростуть, аби тільки гукнув хто...
— Глухі й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив він сам себе.
Петро розповів йому всю історію з Гершком, а також про панські насильства, вчинені у Лисянці, про смерть замученого священика, про Залізнякову пораду...
Розповідь його, як видно, справила велике враження на отамана.
— Ненависні мучителі, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! — промовив він крізь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: — Гаразд, скажіть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завітає до них із своїми хлопцями в гості. Ти ось, — показав він на Качура, — зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лісок, а ти, — обернувся він до Петра, — поїдеш додому з кимось із наших, та ось хоч із дяком, він чоловік спритний, вивідає там у замку все, що нам треба, і повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер ідіть до коша, вечеряйте.
Петро й Качур низько вклонилися отаманові, і старший одвів їх до одного з казанів, коло якого вже сидів гурт гайдамаків.
— Га, гречкосії вечеряти прийшли! — зустріли їх гучним сміхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм місце біля казана.
— Ложки є? — коротко спитав один із гайдамаків.
— Є, — відповів Петро.
— Ну, то їжте.
Петро й Качур, які давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечері. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землі навколо вогнища, яке вже догоряло.
— Лягайте, мосць панове, де сидите, — звернувся до Петра його сусід із лівого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. — Перин і подушок у нашому господарстві немає.
Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав міцним сном, Петро ж, прилігши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамаків точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднішні події — розправа з ляхами; одні гайдамаки говорили про них, зловтішне сміючись, інші ж — із злобними прокляттями.
Петро слухав розмови вільних козаків, і моторошно, і хороше ставало йому від них. Душа його й здригалася, коли чув про ті тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим і сповнювалась якоюсь злою радістю, коли думав про те, що ненависні переслідувачі їх святої віри зазнали нарешті заслуженої кари за всі ті муки, яких вони завдавали беззахисним селянам і смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душі. Чого, справді, чекати? Жаль батьківської хати, тихого сільського життя? Та яке ж то життя? Тільки безнастанна праця на панів, знущання, муки й навіть смерть! Ні, покинути все й пристати до цих вільних орлів, визволити вкупі з ними батьківщину, а не пощастить, то хоч раз у житті розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб і онуки їхні пам'ятали цю страшну помсту до кінця своїх днів.
Та не всі гайдамаки брали участь у цій жвавій розмові: одні з них лежали мовчки, з понурими обличчями, інші тихо розмовляли поміж собою, перериваючи розмову придушеними зітханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловік дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечі. Обличчя його він не міг роздивитися, бо той дивний чоловік сидів оддалік, затуливши обличчя й спершись ліктями на коліна: в позі його було стільки тяжкого горя, що Петро зацікавився його долею.
— А дозволь тебе, пане-брате, спитати, — звернувся він тихо до свого сусіда, — хто то сидить там збоку?
— А то дяк наш, — відповів молодий гайдамака.
— Чого ж то він так зажурився?
— Горя свого не може забути.
— Горя? А що ж з ним трапилося?
— Ех, довго тобі

читати