Завантажити

лихо, вона сама заспокоїла їх, сказавши Качурові: «Усе гаразд». Господи, може, по її слову заспокоїлися всі й нікого тепер немає на варті? Сара відчула, як волосся заворушилося в неї на голові.
— Ти, Ривко, допоможи тут Сарі одягтися, — говорив тим часом Гершко, — а я піду до коней.
Сара швидко одняла руки від обличчя і заціпеніла. Нічого особливого не побачила вона, тільки один погляд... погляд, який Гершко кинув на Ривку, але від того погляду Сара відчула смертельний холод у грудях.
Сарин переляк помітив і Гершко.
— Не бійся, любуню, — поспішив він заговорити лагіднішим тоном, — доправимось тільки до Великої Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамаків.
З цими словами Гершко передав свічку Ривці й вийшов з кімнати.
Свічка! Мов блискавка, мигнуло нараз у голові Сарі, може, вона дасть їм зрозуміти про небезпеку.
Сара мерщій схопилася з ліжка й, накинувши на вікно біле простирадло, ніби для того, щоб запнути його, взяла із столу свічку й поставила її на вікно перед простирадлом. Потім вона почала одягатися, але тремтячі руки майже не слухались її.
«Побачить чи не побачить? Зрозуміє чи не зрозуміє? Встигне чи не встигне? — роїлися в її голові думки, як вогненні іскри безпросвітної ночі. — Протягти б час... Але як?» — Сара навмисне впускала додолу то те, то те із свого одягу, підіймала й знову впускала.
Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не більше.
Що робити далі, Сара не могла вже зміркувати. Розбити шибку в вікні... крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить її, та й гострі очі меткої й дужої Ривки стежили за нею невідступне, мов очі кішки за мишею...
Та ось двері одчинилися знову й до кімнати зайшов Гершко.
— Як, ти ще й досі не одяглася, Саро? — спитав він суворо. — А свічку навіщо поставила на вікно? — додав він, кидаючи на дівчину підозріливий погляд. — Світло може привернути сторонні погляди.
Сказавши це, він узяв свічку з вікна й переставив її в глибину кімнати на підлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:
— А ти ж чого тут возилася, стара відьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула їй на голову велику чорну хустку і, взявши за руку, вивела слідом за Гершком.
Вони вийшли з сіней і попрямували не до воріт, а в глиб двору.
— Що ж це? Куди ми йдемо? — спитала Сара, зупиняючись.
— Цс!.. — просичав Гершко і, взявши Сару міцно за руку, так, що вона відчула, що їй не вирватися, пошепки додав: — До брички, доню.
Ніч була темна, душна... Але Сара відчула, як смертельний холод пробіг по її тілу від плечей до п'ят; ноги в неї затремтіли, і вона так одразу знесиліла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.
— Куди ж ми їдемо? — насилу вимовила вона.
— У Велику Лисянку, — прошепотів Гершко, — а звідти в Умань... Тільки ми виїдемо з того боку, об'їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псів.
У Сари оддягло од серця. О, якби тільки Петро помітив, зрозумів... устиг! В німій і гарячій молитві вона підвела очі до неба... Але небо було темне, мов склепіння льоху, здавалось, воно насунулось усією своєю вагою на землю. Крізь чорне запинало мороку ледве просвічували дві-три зірки.
Тим часом Гершко підвів Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибині двору, проти пролому в огорожі. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидінні, він виліз на козли.
Незважаючи на темряву, Сара помітила, що батько підняв з землі великий мішок і довгий пояс і підмостив усе це під себе.
Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.
Навколо було тихо й темно, як у могилі...
Нараз моторошну тишу ночі прорізав протяжливий, схожий на стогін крик пугача.
Сара здригнулась і тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричі, вона впізнала Петрів голос.
— Що з тобою, Саро? — підозріло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.
— Пугач злякав мене, — відповіла, тамуючи подих, Сара.
— Поганий птах... завжди віщує нещастя... — пробурчав Гершко. — Але бог Ав-раама, Ісаака й Іакова, бог вірних синів Ізраїлю хай помилує нас!
Гершко підібрав віжки, коні рвонули й помчали бричку в темряву, що розіслалася над землею...
І Сара не помилилася в своїй надії. Петро зрозумів її знак.
Зважаючи на тривожні обставини, він не поїхав сам у ліс сповістити гайдамацькі ватаги, які там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмітливих парубків; сам же, віддавши потрібні накази Качуру, Лящеві й Довгоносові, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Пріся кинулися сповіщати всіх мешканців села про небезпеку й веліли всім складати своє майно та бути на всякий випадок напоготові. Скінчивши ці справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на дереві добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.
На короткій раді

читати