Завантажити

вивісь білу хустку на своєму вікні. Якщо ж батько надумає щось інше... ще гірше, то повісь на вікно червону хустку, тоді вже я знатиму, що робити... Крик пугача буде тобі знаком, що я вжив заходів.
— Ой, Петре! Страшно мені... боязко, — прошепотіла Сара, тулячись до нього.
— У самого душа завмирає, — похмуро промовив Петро. — Ех, коли б це був не твій батько, то за одну хвилину я заспокоїв би і тебе, і всіх.
Сара вхопилася за плечі парубка і втупила в нього свої величезні очі, які ще дужче розширилися від страху.
— Ні, ні, будь спокійна, як домовились, так і буде зроблено. Велика небезпека в тому ділі, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тоді геть усе село загине... Заради тебе тільки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай — слова свого не зламаю!
— Петре! Чим віддячу я тобі? — прошепотіла Сара, припадаючи до його плеча.
— Нічим, Саро, ніякої мені подяки від тебе не треба. Ти врятувала нас, і ми повинні вволити твою волю... Але ходім, — він м'яко відсторонив від себе дівчину. — Місяць уже хилиться до річки... не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зіпсувати все.
Він узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнішу частину дороги — пустирище коло корчми. Дійшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тіні розлогої старої липи й обдивилися кругом.
Місяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.
— Нікого, — тихо прошепотів Петро. — Здається, ніхто не помітив, що тебе немає дома. Дивися, двері так само замкнуті, навколо тихо.
— Еге ж, еге, — відповіла пошепки Сара. — Вони так кричали, що, мабуть, не чули нічого.
— Ходімо ж, вони можуть почати роз'їжджатися до світанку.
— Ой Петре! — придушене ридання вирвалося з грудей Сари, і вона з слізьми припала до грудей парубка.
— Не бійся, Саро, заспокойся... Спи спокійно, цілу ніч не одійду я від твого дому, і коли що... — очі парубка так блиснули під чорними бровами, що Сара й без слів зрозуміла, що жде того, хто б намірився важити на її життя.
— Щастя моє, золото моє! — скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дівчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись від неї й дивлячись кудись убік.
— Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час... а коли той жид, якого батько єднає тобі за чоловіка, коли він, собака, наважиться...
— Петре! — палко перебила його Сара, здіймаючи до неба руки. — Богом великим, якого я пізнала в вас, присягаюся тобі, що, крім тебе, не назву нікого, нікого своїм чоловіком, і коли що, то будь спокійний: не побоюсь і вмерти, щоб лишитися вірною тобі і твоєму богові, котрий став тепер і моїм.
— Мила моя! — палко промовив Петро й ніжно пригорнув до себе дівчину. — Господь милосердний не допустить тебе до смерті, він захистить і врятує нас. Пам'ятай лише все, і тільки-но я підсаджу тебе в вікно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.
— Пам'ятаю, пам'ятаю.
— Прощай же!
— Серце моє! — Дівчина знову припала до грудей парубка й застигла в пориві німого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.
Маленька хмаринка набігла на місяць і вкрила таємничою тінню всю околицю. Петро насилу відірвався од Сари й промовив рішуче:
— Ходім... Треба поспішати.
Він узяв Сару за руку, й вони кинулися бігти через пустирище. Перебігши його й перескочивши через лісу, вони повернули в провулок і дійшли до плоту, що оточував корчму. Петро переліз через пліт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгій тіні, що простяглася від корчми, вони нечутно підкралися до вікна Сариної світлиці й, затаївши подих, зупинилися коло стіни. Сарине вікно лишалося відчинене, так як вона його й покинула, а крізь щільно зачинені вікна великої світлиці просочувалися тоненькі, як волосинка, смужки світла й чути було голоси.
Парубок з полегкістю зітхнув.
— Вони не помітили, — прошепотів він упевнено. — Прощай же, серце моє.
— Прощай, мій соколе! Прощай, моє щастя! — Сара обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцілунком.
Петро підняв її, мов пір'їнку, підсадив у вікно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотів їй:
— Пам'ятай усе! — і хутко зник у тіні.
Зоставшись сама в своїй світличці, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно підкравшись до своєї засідки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусідній кімнаті не чути було нічого.
«Що це, чи не пороз'їжджалися вони всі?» — здивовано подумала Сара, але в цей час у кімнаті почувся шепіт, а потім голосно й озлоблено заговорив рабин:
— Пам'ятай же, Гершку, і зроби усе точнісінько так, як ми сьогодні вирішили. Через три дні, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозі заїдь у Лисянку й розкажи губернаторові все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамаків: нехай ляхи покарають їх так, щоб і іншим не кортіло переховувати цих розбійників.
—

читати