Завантажити

одна хвилина, і вона почує од ченця щось фатальне і таємниче, те, що він беріг у своєму серці під складками цієї холодної ряси... І від цього чекання серце її завмерло й спинилося в грудях.
Коли нараз їм заступила дорогу дивна постать.
Дарина мимоволі одсахнулася. Перед нею стояла згорблена, кривобока стара в спідниці і якомусь драному татарському халаті; голова її була закутана хусткою так що у вузьку трикутну щілину тільки визирали блискучі очі та верхня частина гачкуватого носа. По широких плечах і зігнутому дугою стану можна було судити, що баба замолоду була високого зросту й геркулесівської будови.
— Ясновельможна панно, багата, вродлива та безталанна! — заговорила стара грубим рипучим голосом. — Дозволь мені свою ручку білу, скажу тобі всю правду, — що було з тобою, що жде тебе і що в мислях має той, на кого думаєш.
Дарина здригнулась: ця потворна відьма немов читала у неї в думках і пропонувала відповідь на пекуче питання, яке її мучило.
— Не бійся, такої циганки, як Зоя, світ ще не бачив: од мого ока ніщо не сховається, — провадила стара, — всяку глибину воно осягне, землю й камінь проб'є, а серце пройме наскрізь і виявить, що в ньому засіяно і яке зілля з того може вирости... — І вона блиснула очима на Найду. — Дозволь ручку.
Дарина постояла якусь мить нерішуче, але, поборовши себе, відповіла, нарешті, спокійно:
— Спасибі тобі, циганко, за бажання розказати мені про мою долю, але всяке ворожіння я вважаю за гріх, та й чи було б цікаве життя, коли б ми знали, що з нами завтра станеться? В невіданні все наше щастя.
— Добрий розум дав тобі господь — і панові обозному личив би, а серце в тебе єдине на всю Україну!.. Чужа вона мені сторона, а от як поблукаєш по ній, то од стогону та сліз і циганське серце тріскається, як під добрим молотом підкова.
— Ходім, стара, — рушила до ганку Дарина, — я звелю, щоб тебе нагодували, й дам що-небудь на дорогу.
— Постривай хвилинку: милосердя твоє відоме по всіх лісах і яругах... сестрою тебе лісовики вважають... А я от дивлюся на тебе й бачу, що багато від тебе світла йде, і в світлі тому гріються голодні та холодні, та не тілом тільки, а й духом... усі тебе благословляють... та ось тільки горе, що ти гарна! Краса жіноча на погибель: од краси тої й загартовані серця м'якнуть.
— Бог з тобою, стара, — усміхнулася Дарина, — яка з мене красуня. Тільки й того, що не страшно дивитися.
— Ой, не лукав! Сама знаєш ціну цієї диявольської сили, краси... — А от хочеш, я тобі поворожу! — нараз звернулася циганка до ченця, що стояв збоку й прислухався із завмиранням серця до слів старої, її несподіване звертання примусило його здригнутися й відступити назад з якимсь містичним жахом.
— Одійди від мене, — немов заблагав чернець, і в голосі його почувся трепет. — Хто зрікся світу, тому не годиться й слухати твоїх слів, бо знанням твоїм, якщо воно не є просто обманом, керують не світлі, а темні сили. Смиренному розумові й відданому на служіння господеві серцю грішно й подумати навіть підняти завісу майбутнього, опущену перед нашим зором божим провидінням.
— Не хочеш дати руки — не треба; я й без неї бачу твоє серце наскрізь під цією чорною рясою. По очах твоїх читаю твою долю, — люто засичала циганка. — А, злякався, затремтів! То слухай же. До вірного ока й міцної руки дала тобі доля й сильне слово, а коли господь бог обдарував тебе так, то не на те, щоб ти закопував у землю талант свій! Не на те він урятував тебе від леза ножів і бурі полум'я, щоб ти чернечою рясою затулився од батьківщини, не на те він пом'якшив серця вбивць і вселив у них замість злості любов до тебе, щоб ти відплатив за те чорною невдячністю! Не на те він щитом своїм прикрив тебе од татарського списа на Базавлуці осінньої ночі...
— Хто ти? — з жахом скрикнув чернець, відступаючи й захищаючись руками від цього страховища, що наступало на нього й погрожувало сучкуватим костуром. — Звідки тобі відоме те, що й від мене приховане? Небо тебе посилає сюди чи пекло?
— Як хочеш! Але я твої думки бачу наскрізь, і ти це знаєш, а тому й тремтиш... Мужнє серце твоє не відало страху на полі бою серед бурі, стогонів і зойків, серед шаленства смерті, а зараз воно тремтить у твоїх грудях, як спіймана пташка, і знаєш чому? Тому що відчуваєш провину й неправду...
— А-а! — простогнав Найда і майже впав на лаву, котра, коли він одступав, трапилась йому під ноги. Вигляд у нього був жалюгідний. Невимовні страждання відбилися закам'янілою судорогою на його побілілому обличчі: холодний піт виступив на чолі великими краплями, розширені від переляку очі не відривалися од страшної циганки, що видивилась, мов очкова змія, на свою жертву. Не менше, ніж Найда, була приголомшена й Дарина, — їй здавалося, що ця циганка з'явилася сюди просто з пекла, щоб повідати щось жахливе.
— Так! Провина й гріх, страшний гріх лежить на тобі! — говорила циганка. — Вищі сили призначили твоє серце на порятунок вітчизни, а ти що

читати